ЛІТО "Кобзар"/
     
     


 
     
 
   
 

Твори лауреатів конкурсу "Майстерня чудес 2012"

Різдвяне диво для Дани

Найжахливіше в старості – самотність. І навіть якщо в тебе є діти, господарство і телевізор в купі з дротовим радіо – це не врятує тебе напередодні Різдва, коли небо висипає тонни снігу просто на твою сиву голову і не докричишся до нього, що тепер ніхто не навідається до тебе на гостину крізь ці колосальні кучугури, що ти – єдина жива душа на колись багатолюдній вулиці, що село стало гігантською сніговою мишоловкою без сиру…

Сьогодні – Святвечір. Дана ще зранечку запорала своє невелике господарство – корову Мазуху і кілька курок з півнем. Перш ніж приступати до святкового приготування, сіла біля круглого столу, встеленого затертою клейонкою, взяла до рук старенького, як сама, і такого ж розтерзаного тисячма дотиками молитовника і розпочала своє щоденне промовляння. Мертві й живі стояли зовсім поруч, спокійні та втихомирені, дослухаючись до м'якого шелестіння сторінок потемнілої книжечки, яку гортали помережені чорними прожилками руки Дани. Земля навіки в'їлася в них, щоб потім, у потойбіччі жінка могла пред'явити їх суворим наглядачам як свідчення: працювала заради батьків, родини, самої себе, раділа кожному порухові природи, впивалася її духом…

Вони раптом зникли: прадіди і прабабці, діди і бабці, мама, тато, сини і донька, внуки, правнуки… долоні чомусь зрадницьки затремтіли і молитовник упав на підлогу, розсипався сотнею сторінок.

Схопилася, згребла докупи, акуратно склала і поклала на звичне місце – зліва від телефона, поверх – окуляри з товстим склом. Червона коробка зі слухавкою мовчала затятим язиком вже другу добу, після того, як навкруги виросла Біла Стіна і з'явився він.

Дана жодного разу так і не змогла вгледіти його крізь віконце, вкрите вибагливими візерунками морозу, чи надворі, коли на голову, не перестаючи, падали пластівці сніжинок. Сніговий Чоловік ступав тихо і не залишав слідів, як убивця. Гуп-гуп - стукало серце жінки, коли натикалася на запах його волохатої шкіри – теплий, затишний і адреналінний.

Завтра – Різдво і хто зна, можливо, гості якимось робом доберуться до її маленької хати посеред пустельної зими. Тому пироги мали бути на столі будь-якою ціною! Дана замішувала тісто і, як завжди в цю мить, згадувала, які пироги хто любить: покійний чоловік – з горохом, у підливці з роздавленого часнику, старший син – з яблуками, внуки – із солодким сиром…

Ярош завжди з'їдав «під борщ» по два пишнотілі пироги, масні від часникової підливки, а затим – третій. Гладив своє надуте черево і грозився, що ось-ось лусне. Дана всміхалася про себе: чоловік був її гордістю, джекпотом в абсолютно програшній лотереї і своєрідною четвертою дитиною. Вона пестила і балувала його, берегла як зіницю ока, підлабузнювалася і стелилася в ноги.

Він повернувся з війни аж у 46-му, обпалений, худий і переляканий. Сестри сказали йому: одружуйся із сусідською дівчиною, яку прозвали Каштанкою через темно-русяве волосся, яке відливало на сонці золотом. Ярош повів її до «підпільного» священика, і той обвінчав їх. А на Різдво хлопець постукав у двері будинку батьків Дани і попросив її руки. «Ти ж уже одружений!» - з насмішкою закинула йому тоді вона, стара дівка у свої двадцять три роки, проте до біса красива і зваблива, незалежна й сильна. «Я покинув її», - знічено відповів Ярош, його очі були мов у побитої собаки, але у своєї, рідної побитої собаки. Дана тоді випхала його за двері. Але це була гра на публіку: надворі, під прозоро-зоряним різдвяним небом вона палко в'пялася в губи Яроша.

Він привів її у батьківську хату, яка стала для неї другим рідним домом, хоча й не зразу, через постійні прискіпування свекрухи. Але то таке – Дана була терплячою і, коли настала остання хвилина земного буття для свекрухи, навіть жалкувала і плакала за нею.

Дана зграбно засунула деко з пирогами до печі. Усіх своїх трьох дітей вона народила тутечки – біля печі на поликах. Стікала потом і криком, металася на скривавленому рядні, звала… кого тоді було кликати? Як там зараз її діти? Старший Юрій, приймак у заможної «городської» жіночки, середуща Зоряна вештається світом і ніяк не може знайти своє жіноче щастя, що постійно вислизає з її білих гладеньких долонь, молодший Радко живе найближче, у сусідньому селі, проте навідується найрідше – продає та перепродує, наживає і стравлює…

У важкому чавунці тушкувалася капуста з грибами, у старому вічно-коричневому чайнику варився узвар із сушених яблук і грушок, а жінка розтирала мак із цукром у чорну солодку пасту, як суцільний гріх…

Колись так само її мама, сидячи на маленькому ослінчику, перетирала мак для куті, а дітлахи просили дати лизнути солодке з макогона. Мама жартувала, що якщо дівчинка лизатиме макогон, то її майбутній чоловік буде лисим. Брати одразу допридумували: а якщо хлопчик – то його майбутня дружина теж буде голомозою!

І де тепер її брати та сестри? Лише молодші поруч: Іван – під боком, на сусідській вулиці, та Віра – за якихось п'ятдесят кілометрів звідси, у маленькому містечку, обоє вже без других половинок і, як і вона, застиглі в самотності, в цій аскетичній янтарній краплині. А Мишко, Ганна, Остап… померли на чужині – кожен на своїй, лежать у землі, де навіть хробаки розмовляють не так, як на Батьківщині.

Грецькі горіхи розлущувалися неохоче, мали подвійний кожушок. Дана швидко видовбувала шматочки «мозку», бо час не стояв на місці. Голод починав смоктати «під ложечкою», проте до вечері ні-ні, жодної крихти, лише водою трохи змочувала спраглі уста. Силу волі мала залізну – і Яроша дочекалася з війни, хоча й не знала напевне, чи вижив. Він до неї залицявся ще до клятого 1941-го. Ярош уже тоді запав у її серце дівчинки-підлітка, хоча сам він був з вітром у голові і тайфуном у штанях. Була впевнена: нікуди Ярош від неї не дінеться, зв'язані вони мов двоє полонених, яких рано чи пізно стратять, хоч і не водночас.

Пшениця для куті розімліла, ніби дівчина-цнотливиця в руках досвідченого чоловіка. Дана посміхнулася своїм думкам і злякано озирнулася: їй здалося, що за вікном хтось стовбичів. Відклала все і вийшла надвір. Стежки, які вчора заледве розчистила від снігу, знову були запорошеними білою крупою. Біля вікна – чисте пухнасте плесо. І цей запах… він скуйовджує думки.

Сніговий Чоловік підглядав за нею. І навіщо? Все одно не наважиться постукати у двері. Чи просто виважити плечем одвірок.

Жінка змерзла і повернулася назад, у теплу нірку біля печі. Пироги розповсюджували божевільно смаковитий аромат, який є лише в затишних домівках. Дана вийняла їх з печі й закутала в чистий білий рушник, мовби немовлят. Та й пахли вони як малята – бентежно і ніжно.

Згадала, що в хаті немає нічого з консервації. Накинула на плечі кожушок і, грузнучи по коліно, побрела до погреба. Замок відчинявся неохоче і нарешті поступливо хряснув зламаним зубом. Всередині панували морок і сирість. Як у склепі. Невдале порівняння, подумалося Дані. Не в тему пригадала, що внучка так і не пошила їй обіцяну сорочку на випадок смерті. Кожна пані в літах зобов'язана мати таке собі придане для приходу кістлявої з косою – нові вбрання, спіднє, взуття, набір білої матерії, рушники, носовички, воскові свічки… І до весілля, і до народження дитини, і до власного відходу потрібно готуватися заздалегідь, ці події не терплять раптовості й нажаханого хапання ротом повітря.

Під одну пахву – банку з квашеною капустою, під другу – з квашеними огірками. І назад – сходинка за сходинкою, відчуваючи м'язобіль у ногах, до рятівного прямокутника світла попереду, як душа чорним тунелем до Бога. Здалося чи ні – хтось на долю секунди затулив собою сонячні промені. Чи, можливо, це запаморочилося в голові на мить?

Коли зачиняла двері погреба, звернула увагу на те, що з сусідньої вишеньки впала додолу кудлата шапка снігу. Невже Сніговий Чоловік почав залишати сліди, як крадій, що забув одягти теплі рукавички? Спиною відчувала на собі погляд – він безсоромно оглядав її, проте різко повертатися, щоб підловити його, не було сенсу. Сніговий Чоловік відмовлявся являтися, хоч вовком вий від самотності.

Поки не смеркло, сходила до хліва, нагодувала корову сіном (добре, що вдосталь скинула його з горища ще до навали снігу), напоїла її теплим варевом з води і товчі, кинула курам пшениці та каші. Помила вим'я Мазусі, сіла на кривоногий стільчик, почухала корові бік і почала бризкати білими струменями об дно дійниці. Перш ніж йти в тепло, набрала у відра снігу – до криниці не проступишся, вона аж за ворітьми, біля порожньої хати сусіда. Нічого, сніг у відрах розтане і вода буде.

У хаті Дана порізала кружальцями квашені огірки, змішала з квашеною капустою і дрібно нашинкованою ріпчастою цибулею. Залишилося лише заправити – і все. Усі дванадцять традиційних страв востаннє готувала, мабуть, ще коли був живий чоловік і діти не порозліталися з родинного гнізда хто куди. Обмежувалася кількома. Головне, що кутя готова – з власним медом, бо Юрій зберіг батьківську пасіку й щороку добуває білий квітковий і темно-помаранчевий гречаний.

Дана добре витерла стіл, нарізала хліб (сама спекла пшеничний пляцок, бо магазинний буханець-цеглинка давно скінчився), поставила кутю в макітерці, тарілки з тушкованою капустою і заправленим олією салатом, чашку з гарячим узваром. Якщо сніг не дуже местиме, то і худобі винесе трохи святкової страви поласувати. Виглянула у вікно – на небі вже сяяла перша зірка… Можливо, там, у нетрях Космосу, хтось так само визирає і бачить її освітлене вікно як певний знак?

Дана не любила зустрічати Новий рік – сім днів до завершення посту, а тут на тобі – бахкають феєрверки, телевізор мало не палає від «блакитних вогників», всі жадібно споживають масне за обидві щоки цілісіньку ніч… для неї це був звичайний день. І заради інших не робила поступок – коли до неї завітала в гості онука, донька Зоряни Влада, заблукавши дорогою від університету у великому місті, де навчалася, і до мами, нагодувала її в новорічну ніч пісною вечерею з квашених огірків і відвареної картоплі в «мундирах» та рано вклала спати.

А ось Різдво… воно пахло хвоєю свіжозрізаної ялиночки, маминою випічкою і медовою кутею. Як приємно сидіти в тісному колі великої родини, споживати нехитрі страви і дивитися в такі рідні очі! Відчувати, що ти з ними – як за кам'яною стіною, а не за Білою, як зараз…

Дана прочитала «Отче наш», тричі перехрестилася, проте від невеселих думок кутя не смакувала. За склом піднялася віхола, вона стукала у вікно білими пальцями. Чи це людина? Жінка відклала ложку. Хто зна, можливо, якогось подорожнього принесло цієї особливої години.

З-за вхідних дверей долинав якийсь дивний звук – ніби нявкає кошеня. Її Мурчик вже давно благополучно наївся молока і спав, задерши лапи, на теплому боці печі. Що ж це таке? Дані стало боязно, вона перехрестила лоба і подумала, що їй гріх боятися.

Вона рвучко потягнула на себе двері, в очі ляпнуло холодом. На порозі лежав згорток із ковдри.

-          Боженько, що це? – вголос запитала Дана.

Проте їй ніхто не відповів. Зі згортка продовжувало долинати нявчання.

-          Невже це дитя? – продовжувала говорити до себе жінка, взяла на руки згорток – він був легесенький, як пушинка.

На тремтячих ногах ледь дісталася великої кімнати, запалила світло і поклала ношу на ліжко. Серце бахкало десь під піднебінням, коли нарешті розгорнула сувій із ковдри, покривала і пелюшок.

Дитятко, хлопчик, лежав у тоненькій льолі, зовсім без цього розрекламованого памперса-шмаркерса. Він був малесенький, весь червоний і без тієї припухлості, яка з'являється у дитяти вже на другий тиждень існування від калорійного материнського молочка.

Доки Дана очманіло оглядала новонародженого і не знала, що робити, воно обхезалося. І так добротно, аж на спинку затекло. Одразу ж заволало. Жінка схопилася і заметалася кімнатою: спочатку кинулася до печі й пересвідчилася, що вода в каструлі, яку тримала для різних господарських потреб, приємно тепла. Далі – до шафи. Відчинила і дістала м'який махровий рушник зі свого «похоронного» запасу. Секунду повагалася: дитя не вгавало. Схопила звідти ж сувій матерії і, примовляючи, що Бог усе бачить і простить (бо на свято різати не можна), ножицями покраяла його на пелюшки.

Обмила маля, пересповила (спочатку не вийшло, забула, як це робити, проте згадала), поклала на ліжко. Хлопчик не заспокоювався.

-          Хочеш їстусі, маленький? – знову запитала вголос Дана, дивно було чути власний голос у великій кімнаті, він відлунював від стін, як і крик малого.

Біля печі в неї стояла шафа для посуду, напхана тарілками, полумисками, шеренгами чашок і чарчин. Попорпавшись, знайшла стареньку соску (колись за допомогою неї підгодовувала новонароджених кроленят, яких покинула горе-матуся) і порожню пляшку з-під пива (такими ємкостями із самогонкою-своєрідною валютою зручно розплачуватися з місцевими дядьками за допомогу по господарству).  Пішла на веранду – там стояла газова плита. Швиденько скип'ятила молока, розбавленого водою, додала ложку цукру, поставила охолоджуватися. Затим простерилізувала пляшечку і соску.

Дитя аж посиніло від крику, коли Дана нарешті впихнула йому до ротика їжу. Воно жадібно зацмокало, випило півпляшечки і заснуло. Вже сонне одразу ж нагидило в нові білосніжні пелюшки.

Пересповивання, заколисування маляти, прання обпудженої білизни… Лише близько опівночі Дана перекусила наїдками зі столу і залишила їх як є – хай і померлі родичі покуштують. Свою ложку поставила сторчма у кутю – якщо до ранку впаде на бік, значить її власниця, тобто Дана, скоро переставиться. Але, вже збираючись до сну, чогось переполошилася – вийняла ложку і поклала поруч на стіл. Їй ще зарано таке знати, хай буде що буде!

Дитятко спало, таке маленьке і хороше… Дана сама перехрестилася, перехрестила дитину і прочитала нехитру молитву, якої її навчила бабуся:

Боже, дай мені спокійну нічку

І щасливий деньочок!

Боже, дай мені спокійну нічку

І щасливий деньочок!

Боже, дай мені спокійну нічку

І щасливий деньочок!

Вляглася поруч, на самісінькому краєчку ліжка, щоб, не дай Боже, вночі випадково не придавити маляти. Вже засинаючи, втомлена, з подивом зізналася сама собі, що давно не почувалася такою щасливою. Надто давно… Проте не встигла задрімати, як хлопчик знову почав вимагати їсти. І пелюшки були мокрі, хоч викручуй.

Вранці небо засяяло блакиттю і снігові хмари посунули далі набиратися сил. Дана, ніби молодиця, все встигала: і в хліві лад дала, і дитина сита, і хата прибрана. За справами в голові не залишилося жодних поганих думок, там було чисто і порожньо, мов у новій світлиці.

Дитя лежало і розглядало все навколо синіми оченятами. Його голова нагадувала горішок ліщини – така ж кругла і лиса. Дана, переробляючи тисячу справ водночас, говорила до нього, час від часу співала уривки напівзабутих дитячих пісень і колискових. Ім'я хлопчику не наважувалася придумати, чомусь жодне здавалося не таким, як треба. Час від часу скрадалося: чия ж ця дитина? Можливо, Влада, ця непутяща студенточка, нагуляла і підкинула бабусі правнука? Проте як вона могла дістатися Даниного дому? На снігоході, чи що?

Раптом надворі зашуміло – то працювала снігоприбиральна машина. Слідом за нею поволі котилася автівка Радка.

«Це син! - сполохано крутилося в голові Дани. - Що ж я йому скажу? Звідки в мене ця дитина? Сама народила на старості літ, чи що?»

Жінка накрила ковдрою маля, одяглася, міцно зачинила за собою всі двері, щоб не було протягів, і кинулася крізь кучугури снігу до воріт. Радко приїхав разом зі своєю хитроокою дружиною і старшою донькою з онуком. Дана віталася з ними, обціловувала, а в самої в голові лунало лише: «А що ж там з моїм хлопчиком?».

Вхідні двері були розхлябані навстіж, як і в сінях та між кімнатами.

-          Це ти так до нас поспішала? – здивувався Радко. – Чого ж? Куди ми дінемося? Чи скучила настільки сильно?

-          Скучила, звісно, сильно! За моїми рідненькими… - механічно відповіла Дана, відштовхуючи сина і вриваючись до кімнати.

Ліжко було порожнім. Дитина зникла. Дана сполохано кинулася підбитою птахою.

-          Мамо, що з вами? – здивувалася невістка.

-          Ні-ні, все гаразд, - відповіла Дана, - В серці раптом закололо. Вже відпустило!

-          Я вам валідол принесу, - запопадливо сказала невістка, - він у вас, як завжди, в шухляді?

-          Так.

-          Мамо, а навіщо вам пелюшки?

За вікном щось тріснуло, ніби хтось підглядав, а потім вирішив піти зі схованки. Дана озирнулася і нарешті зрозуміла, чия це була дитина і хто її забрав: Сніговий Чоловік… насправді був Сніговою Жінкою.

-          Спасибі, - прошепотіла жінка, - спасибі…

25. 07.12. 

 

 

Марія Петрівна Хімич 

 

 

 

РІЗДВО ДЛЯ КОРЖИКА

         Бабуся запалила свічку. Так вона робила вже третій день поспіль, тому що в нашому селі пройшла буря, і недалечко від  подвір’я, зірвало зі стовпа провід. Тепер ходжу кожного дня на нього подивитися. Всю місцину огородили червоно-білою стрічкою, яка тріпочеться з вітром і полохає малих горобців. А ще поставили здоровезне відро, поїдене іржею, та приліпили напис «Приб’є».

         Я не вмію читати, але я чув, як чоловіки реготали читаючи. Цікаво звісно - хто  приб’є і навіщо, а спитати не можу, бо не вмію розмовляти. Може і вмію та  не хочу, а маю вже шостий рік і все розумію, про себе й пісні співаю з усіма, та мовчу. Мабуть не прийшов той час, не довіряю нікому. Почну говорити, будуть питати і про настрій, і про мої походеньки-поживеньки, не хочу нічого розповідати.

         Коли починає сутеніти (взимку це відбувається рано, десь о третій) бабуся, свариться, забирає мене додому, годує, відпоює гарячим чаєм та розтирає вологі п’яти одеколоном. Я люблю цей процес, щічки мої від теплої пари пашать, лоб вкривається росою і хочеться спати, але терпляче борюся зі сном. Ці вечори без світла, ми з бабусею розмовляємо багато, вірніше вона розповідає казки і всілякі історії про життя, мені теж є що їй розповісти, але я мовчу.

         В селі називають мене Коржиком, хоча насправді я Коля. Бабуся гукає Миколайчиком і це мені найбільше подобається, тільки їй можу зрідка посміхнутися. Зрідка, тому що зуби спереду рідкі та й випало декілька, я й так соромлюся себе, а тепер і поготів. Бабусина подруга - тітка Марія, втішала і обіцяла, що виростуть білі, гарні та міцні.

         Поки  ходжу з діркою і вчуся свистіти, як беззубий глухий Грицько. Він тільки гигикає і підсвистує, а на мене дивиться, чомусь із сумом і плямкає товстими губами, як наче щось примовляє. Бояться його місцеві діти і собаки, а я не боюсь. Вже третій день ми з ним пліч-о-пліч дивимося на обірваний дріт і кожен собі  міркуємо, удвох веселіше.

         Сьогоднішній ранок почався, як завжди, зі склянки теплого молока, від малої кізки Люсі, яку пригріла восени бабуся, коли сусід дядько Степан, вів для забою. Ми з Грицьком бігли за ним і кидалися ржавими бляшанками, хоч той смачно лаявся, ще й замахувався товстою палицею на наші шиї. На той лемент вибігла вся вулиця, а бабуся винесла йому двадцять гривень ще й пляшку, окрилений дядько віддав швидко козу і сіна пообіцяв накосити влітку.

         Тепер є в нас і сир, і молочко, я все їм, бо сміються, що худий, тож бабуся мріє підкормити, тоді буде не соромно піти до річечки, де купається вся місцева дітвора.

Після сніданку моїм обов’язком є - принести цурпалки із сараю. Дровами їх тяжко назвати, бабуся збирала всіляку дрібноту, рубати в неї вже не вистачає здоров’я. Наступним літом буду більший, обов’язково їй допомагатиму, і пилятиму, і рубатиму, все навчуся - на всю зиму заготуємо.

         Хмиз приніс, прошуся на вулицю. Як проситися дитині, що мовчить. Смикаю стареньку за руки, і так дивлюся в очі, що вона не витримує:

       - Йди вже собі, але не мерзни довго, вже різдвяні морози почалися.

Біжу, підстрибую та слова бабусі не йдуть з голови. Морозу не було з початку зими, все якось грязько, то дощик, то просто іній розтане, я ще навіть кирзові чоботи не змінив на валянки. А сьогодні - ніс прихватило відразу, тру його зашкарублою долонею, але й пальці підмерзають. Он видніє спина глухого Грицька. Чекає мене. Та він не один, два здорованя, крутяться за червоною стрічкою, де когось може «приб’є», якщо вірити ржавому відру. З цікавості забуваю про мороз, біжу, ковзаючись, щоб нічого не пропустити. Вусатий чолов’яга махає на нас своїми залізними кліщами, не подобається йому наша присутність, робимо вигляд, що це не до нас, й далі стоїмо роззявивши роти. Через хвилин десять, вже ніхто на нас не реагує, чоловіки починають свої дорослі розмови, де я майже нічого не розумію, але все одно стою й жадібно ловлю кожне слово.

         Чую лайку на погоду, на роботу, на обірваний провід, крізь не дуже чемні слова, прокрадається фраза:

       - До Різдва потрібно все закінчити, не залишати  ж людей на свято в темряві.

І знову це Різдво, бабуся вчора розповідала про цей день, про його святковість і важливість, про віру людей в те, що в цей день, колись давно, народився Ісус Христос - син Божий.

         В минулі роки мого життя, я не пам’ятаю, щоб хтось надавав значення цьому дню. Перші три роки я взагалі не розумів, навіщо свята. Мама в стані святковості була майже кожен день і я мріяв про простий будень, коли після праці, батьки вигулюють ситих малюків на дитячих майданчиках, сварять за розірвані штанці і дають попити смачного соку в спеку. Навіть слово «Різдво» ніколи не згадувалося в нашій квартирі.

Вперше я почув його, коли маму забрали до слідчого ізолятору, за побиття п’яного чоловіка, що розпивав із нею чергову порцію горілки, як раз після Нового Року.  Мене  на ті декілька діб забрала сусідка, і в неї я побачив ялинку. Вона була така гарна, що мій погляд не відривався від неї декілька хвилин.

         Добра жінка пояснила мені, для чого красунею прикрасили квартиру, і сказала, що до Різдва маму випустять і я піду додому. Не пам’ятаю, чи зрадів я такій новині, але дійсно, наступного дня твереза мати забрала мене і довго сварила, називаючи гидкими словами, за що, не знаю, мабуть за те, що я колись народився. Проплакавши декілька днів, пропустив святкові колядки і кутю, хоча сусідка обіцяла гукнути до них на вечерю, мабуть забула.

         Коли навесні мами не стало, я не зрозумів нічого, плакав і мовчав, до цього дня, трішки белькотів, типу - «дай», «на», «мама», а тоді замовк. Коли приїхали люди в формі, трясли мене за плечі, питали, як все це сталося - я мовчав. Коли товста жінка з кислою посмішкою, розповідала, про місце, де буде багато гарних діток, добрих вихователів, тепле ліжко і їжа, я теж мовчав. Навіть коли сусідка винесла мені в дорогу теплих пиріжків, я й далі мовчав.

         Суворий режим дитбудинку, був для мене справжнім шоком. До цього я не вмивався зранку й не знав, що потрібно чистити зуби, їв з підлоги, плювався та колупався у носі. Звісно, всі хотіли мене перевиховати, часто карали стоянням у кутку, іноді садили в «ізолятор» (малесеньку комірчину з густим павутинням). Вони думали, я боюся павуків, та я ж з ними виріс, це мої перші друзі, які розуміли мене без слів. Їхні тенета були, замість новорічних гірлянд, прикрасою до усіх свят мого дитинства.

         Я не знайшов собі друзів, у дитячому закладі, кому потрібен друг-мовчун, та ще й з такою зовнішністю - круглим обличчям, як млинець, приплюснутим носом і кружальцями ластовиння, що наче краплі глазурі прикрашає мої ніс і щоки. Дійсно трішки схожий на коржика, хоча вони називали мене Ніколаєм, а частіше обірванцем, негідником, інші слова не пам’ятаю, не хотів їх слухати, а тим більше запам’ятовувати. Вихователі  не пестили своєю увагою, лише запотиличниками. Була єдина людина, що могла, зі зволоженими очима, доторкнутися до мого чуба і сказати:

       - Колька, Колька де ж твоя доля.

         Прибиральниця - тітонька Катерина, до всіх була доброю, співчувала сиротам, а мені приносила смажені пиріжки з капустою, взимку примерзлі на морозі, але такі пахучі і смачні. Я ховався під сходами серед її віників, ганчірок і швабр, та швидко, доки ніхто не застукав на місці злочину, їв усі відразу.

         Останню зиму, що я там провів, діти готувалися до Новорічних і Різдвяних свят вчили пісеньки та танці, мене інколи брали на репетиції. Я любив їх, повторював про себе всі слова, хитав головою та пристукував ногою. Коли за два дні до концерту привезли ялинку, старші діти весело її прикрашали, а надвечір я прокрався до зали, щоб роздивитися її зблизька. Торкався голочок, гірлянд, іграшок, вдихав запах хвої і радів цьому щастю, мріяв, як на мене одягнуть костюм матроса (сьогодні приміряли), гратиме музика, а в кінці дадуть обіцяну велику цукерку…

       - Аж ось ти де! Всі вже з ніг збилися тебе шукати!

Я різко смикнувся  і дві сріблясті, скляні бурульки лунко впали додолу. Мені стало зле, я сів на підлогу і погано реагував на сварку чергових. Діти підхопили мене попід руки і відтягли до вбиральні. Вмивали довгенько, поїли холодною водою, а потім за наказом старшого вихователя закрили в комірчині. І знову всі свята зі слізьми та павуками.

         Так сталося в моєму короткому житті, що з весною приходили зміни, колись гарні, колись не дуже. От і та п’ята весна виявилась несподіванкою. Я існував у напівзабуті, не реагуючи на закиди вихователів і дітей, у своєму закодованому світі, йшов куди скажуть, робив, що хочуть, але належав тільки сам собі.

         В той день, сонце вже добре пригрівало, мій ніс рябів, радіючи теплу я рахував шпаків, які обсіли дроти за вікном. Хтось голосно закричав у коридорі:

       - Ніколай, зайди в кабінет!!

Я зістрибнув з підвіконня, зіщулився, уявляючи, за що на цей раз каратимуть, і почовгав до великих дверей в кінці коридору. Охайна бабуся в цвітастій хустині сиділа прямо навпроти столу директорки. Коли я втиснувся в щілину між дверима і стіною, вона піднялася зі стільця, й зробила крок мені на зустріч. Закривши очі, чекав, що ж буде.

Теплі пальці підправили волосся на моїй голові. Я вже не дихав.

       - Ніколай сідай.

Директорка таким тихим голосом розмовляла вперше. Відривши очі я жадібно хапнув повітря, та впав на кушетку поблизу стіни.

       - За тобою приїхала бабуся Віра Тимофіївна, сьогодні зберуть твої речі, а завтра ти поїдеш звідси, але якщо будеш неслухняним, тебе можуть привезти до нас назад…

         З того часу почалося інше життя. Я був, як вовчок, майже кусав руку, що мене голубила. Боявся звикнути, а потім залишитися без цього людського тепла. Бабуся Віра терпіла декілька місяців, та колись не витримала і почала плакати, я відчував себе таким огидним,  присів біля неї і теж заплакав. З тими слізьми вилилося все наше непорозуміння. Вона розповіла, яка вона мені бабуся, що вона тітка моєї мами, а так як з рідніших нікого не залишилося, дізнавшись про мою сумну долю, вирішила опікуватися мною, доки вистачить здоров’я.

        Відтоді я слухався, звісно не завжди, але до сліз діло не доходило. Правда вона щодня просила:

      - Годі вже тобі мовчати, скоро до школи, і букви треба вчити, і цифри.

Я тільки хитав головою, погоджуючись із нею, але мовчав.

        Того дня коли вусаті електрики відновили світло у нашому селі, до нас надвечір прийшла сусідка тітка Марія, принесла ще теплої гарбузової каші і вирішила погомоніти з моєю бабусею. Я грівся біля печі й не дослухався до їх балачок, майже почав дрімати:

        - А що Віро Тимофіївно, і в цьому році ходитимуть колядники по хатках? - спитала тітка Марія.

        - У церкві сказали, що готують цілу виставу костюмовану, на кожній вулиці запрошуватимуть бажаючих подивитися, - відповіла бабуся.

 Я  вже передумав спати і підсів ближче до жінок.

        - Носитимуть зірку, будуть  і цар Ірод, і пастухи - підемо дивитися обов’язково.

         Потім вони перевели свої розмови на інші теми, я ж замріявся у теплому ліжку, під тріскотіння  догораючого хмизу. Уявляти, яким буде для мене цьогорічне свято, було складно, але мріяти ніхто мені не забороняв, фантазія малювала смішні костюми на жителях села, дуже хотілося, щоб і для мене знайшовся, бодай самий найгірший, але цікавий. Так я й заснув, вранці бабуся вся в клопотах, попросила допомоги:

       - Миколайчику, сьогодні Святий Вечір, потрібно підготувати добру вечерю,  може хто завітає до нас на гостину. Принеси із сараю побільше хмизу, а з комірчини картоплі з цибулею.

Щасливий вже від того, що я потрібний, швиденько одягаючись, мчу у справах. Сарай темний і вдень і вночі, зустрічає мене павутинням, радісно, подумки, кричу своїм друзям - привіт! Набравши повні руки цурпалля, не можу вибратися із сірої пастки, та я не боюся бо це не вперше. Потрібно підперти плечем старі двері і трішечки їх підійняти, та самим сильним пальцем підчепити засув. Ну от і все вийшло, вже на волі.

         Все роблю, як сказала бабуся, навіть намагаюся чистити з нею картоплю, та зіпсувавши декілька, кидаю це невдячне діло. Так цілий день промелькнув, як одна година.  Прикрашена кімната сяяла від моєї радості, стіл прогинався від дванадцяти пісних страв, які очолювала найсмачніша у світі - кутя. Сінце під столом кололо  ноги, та аромат від нього п’янив і нагадував про літо.               

         Свічкою та іконою, бабуся освятила всі кутки нашої хатинки, прочитала  молитви і запросила мене до вечері. Так радісно-смачно давно мені не їлося та не гомонілося. Забули ми, що чекали гостей, бабуся Віра стільки мені цікавих Різдвяних історій розповіла, ніби казки читала. Стомившись від розмов вирішили вкладатися відпочивати.

         На ранок все подвір’я біліло, як наче всі наші гуси разом скинули пір’я. Сніг лапатий і густий аж до обіду стелив свою м’яку перину по всьому селу. Я встиг зліпити снігову бабу в садку, бо подвір’я довелося трохи розчистити лопатою, чекали на колядників.

         Зі смерканням на сусідній вулиці вчувався веселий гомін та Різдвяні пісні, я не міг вже ні хвилини всидіти на місці, просився до святкового вертепу, та бабуся обіцяла, що прийдуть і на нашу вулицю. Майже через годину знущань над моїм терпінням, голоси наблизилися до наших вікон, радо відчинила господиня двері запрошуючи гостей на чолі з місцевим батюшкою, він і був організатором театралізованого дійства.

         Я мало не впав, прямо на порозі, тут був і Грицько! На почесному місці мій друг, глухий Грицько, ніс восьмикутну яскраву зірку. А мене  й не погукали! Я вже згоден і в козу одягнутися, тільки б з ними. Махнув я на нього спересердя, і з образою у очах і серці, побіг до сараю, де павуки не стають зрадниками, сльози заслали моє обличчя, вирішив пересидіти на самоті і не дивитися на цю всеобіймаючу святковість.

          Якийсь шурхіт попід дверима, осушив вмить мої сльози, я принишк за дверима, хтось зі свічкою вдерся до моєї схованки. Дочекавшись коли чорна тінь ступнула крок вперед, я вітром вилетів до світла та за натовпом, з переляку, побіг вулицею.

           Наспівуючи добрі традиційні колядки, ряжені артисти дійшли до невеликої площі в центрі села. Цілу виставу - про народження Ісуса Христа, показали нам талановиті артисти. Я роззявив рота і запам’ятовував, кожну секунду повчального дійства. Аж після закінчення, озирнувшись, побачив, що немає ні Грицька, ні бабусі. Бабуся мабуть у сусідки, а от де Грицько, це вже цікаво. Невже зрозумів, що я на нього образився? Та хіба ж він міг піти додому в такий день?

          Я брів додому, забувши про образи, згадував усе пережити за сьогодні. Запах диму, не дивував зимової ночі, доки гріємося від печі - звикаємо, але цей запах був інший. Підійнявши голову, сильніше втягнув повітря ніздрями. Попереду з чийогось подвір’я полум’я освітило пів вулиці. Я пришвидшив кроки, за хвилину вже біг. Сарай! Їхній сарай палахкотів і ніби феєрверк, запускав у чорне провалля неба - руді гарячі іскри. Мої ноги бігли спочатку до сараю, потім з ляку до тітки Марії. Спіткнувшись біля хвіртки, не тямлячи себе від страху, волав:

           - Бабуся, бабуся!!! Горить, горить сарай!       

          З будинку вибіг старший син сусідки, я показав на наше подвір’я, все зрозумівши, він схопив два відра з водою закричав як у рупор:

           - Пожежа, люди, пожежа!!

           Що тут почалося, з усіх боків, бігли люди з ганчір’ям,  відрами,  лопатами. Я хлюпав носом у кутку під нашою хатою, коли чорного від сажі, з сараю винесли глухого Грицька. Тоді я все зрозумів, це ж він побачив, що я образився, побіг мене шукати. А я, як останній боягуз, злякався і втік. Ті ж кляті двері, вони з секретом, не знаєш як відчинити - не вийдеш. Це ж я винен!

            - Грицько, Грицько!! Відкрий очі!

Люди здивовано оглядалися, я ж мовчун, та як же ж тут мовчати! З відчаю, я бив його в груди, з усієї сили, що знайшлася в моїх руках. Тітка Марія, схопила мене в тугі обійми, й просила плачучи:

           - Тихше, Коржику, тихше, все буде добре, відвеземо його до лікаря, все буде добре!

Я вирвався з її рук і знову кинувся до замурзаного обличчя Грицька, схопив його двома руками й трусив, закривши очі, доки бабуся не ляснула мене по спині ганчіркою:

            - Та відпусти вже його, поглянь - очі  відкрив!

Відкрив! Живий! Мої сльози залишили потьоки на Грицевих щоках, і здавалося, що він також плаче, чи може не здавалося..

             Далі все було, як в тумані. Голова сільради з чоловіками розштовхав усіх, та забрали Грицька до машини, він устиг тільки махнути мені рукою. Не на прощання, просто в знак нашої вірної дружби.  Я все ще плакав, тільки вже від радості. Оце так Різдво, справжнє диво в дарунок для Миколайчика, Кольки, Коржика…

 

 

Любов Чернуха

 

   Алергія

Коли взнали про Флорію, мені не стало в хаті місця. Надя зразу пригадала наші з Юрасиком посиденьки – тоді, на її думку, слід було не частувати недорослого жениха колекційним коньяком, а банально гнати в шию, а донька зробилася дратливою до краю. І спробуй, доведи кому, що хотів на краще, що передбачаючи неминучу, як березневі пуп'янки, вагітність, прагнув налагодити з претендентом у зяті контакт. Контакту не вийшло – прознавши, що нашкодив, благородний лицар нашої малолітньої Ізольди здимів, а сама Ізольда, себто Флорія вмить розповсюдила щойно набуту неприязнь до всіх на світі чоловіків і на батька. "Не чіпай дитину, – сичала Надя, коли я намагався впинити якось чергову Флорину істерику, – в неї перебудова гормональної системи. Та хіба ти що тямиш!" Стан моєї гормональної та всіх решти систем нікого не цікавив.

Неоціненна перевага фрілансерської роботи – свобода, та й замовлень у новорічні дні не рясно, тож нікому не звітуючи та ні в кого не відпрошуючись я склав речі й гайнув на приміський вокзал. Ні ноутбука ні мобільника не брав – електрики в нашому дачному будиночку однаково не було. Надя надто не доскіпувалась. Здалося, дружина навіть зраділа, що я не ряботітиму якийсь час у неї перед очима. Врешті-решт пильнувати непростий у житті кожної тінейджерки етап вагітності – справа глибоко жіноча. "Просто відпочину трохи від усього цього. Відчуваю, що… Обдумаю заразом нові статті…"

Крім характерного гудіння найдемократичнішого приміського транспорту в цій місцині не чулося жодного звуку, тож коли електричка стихла, я опинився в дивному світі холодної зимової німоти. Сутеніло. Прямуючи від платформи до містечка, зауважив, що стежкою давно ніхто не ходив. Ще б пак – ладен битися об заклад, що в цю передріздвяну пору я виявлюсь єдиним його мешканцем! 

Куці та помірно родючі дачні ділянки було нарізано свого часу, а саме – в пору необачної конверсії, для позбавлених зарплатні співробітників колишнього секретного заводу. Звідтоді збігло чимало води, на ділянках повиростали найвигадливіших архітектурних стилів і напрямків будиночки. Більшість – либонь у стилі бароко, оскільки саме це слово перекладається на українську, як "химерний". Будиночки продавалися-перепродавалися й зараз уже мало хто знав про свого сусіда щось більше, аніж ім'я-по батькові для чемного вітання при зустрічі, а про деяких нечисленні старожитці не знали й імен.

Натоптуючи невисокий сніжок, я пройшов попід посадкою, спустився з горбка й ступив у змертвіле містечко. Дорогою разів зо два перетнув характерні заячі сліди. Наша хоромина – дивовижна конструкція з кількох дерев'яних щитів, задньої цегляної стіни та мініатюрного ґаночка з палуби прогулянкового катера зустріла мене холодом і пітьмою. Будуючись, ми зразу вирішили не витрачатися на марудну електрифікацію – світла й у місті вистачало, а на дачу ми приїздили тільки на вихідні – відпочити від цивілізації та оздоровитися споживанням власноруч вирощеної городинки.

Втішений тим, що благенький, відверто – не для крадія, замок висів на місці, я зайшов у хатинку. Впродовж тривалих та драматичних стосунків із дачними злодіями в мешканців городиська виробилася з харцизяками негласна, зате доволі ефективна угода, сенс якої виглядав приблизно так: ми не залишаємо нічого, що могло б вас зацікавити, а ви залишаєте нас у спокої. Вільні громадяни славного барокового містечка тримали в будиночках мінімум скарбу, надто – металевого, городній реманент забирали на зиму додому, а меблі тримали виключно дерев'яні, переважно – добряче поточені шашелем.          

Засвітивши прихоплену з дому свічку, я затопив у цегляній пічці, розклав речі. В мініатюрному помешканні вмить зробилося тепло. Знадвору не чулося ні звуку.

Зранку мав багато приємної для рук та втішливої для ока роботи. Найперше – слід було наносити з посадки сушнику, адже головною моєю турботою стане підтримання в будиночку комфортної температури. Досі зима не відзначалася лютістю, але останніми днями встановилася ясна погода, під ранок я змерз – халабуда вистигала так само швидко, як і нагрівалася. Доведеться вставати, підкидати дровець і вночі. А ще на мене чекало генеральне прибирання, похід до викопаної в складчину, єдиної на все містечко криниці, приготування їжі. Останнє трохи дратувало, оскільки вдома я звик, що мене кличе до столу дружина, але з цим уже нічого не поробиш – доведеться згадувати куховарські рецепти. Втім, я одразу вирішив, що повноцінний стіл буде в мене лише на обід, а на сніданок та на вечерю вистачить гарячого чаю з сухариками. Тижневий запас продуктів я приніс у наплічнику.

Давно помітив, що облаштування на новому місці належить, либонь, до найприємніших із занять, тож до обіду я зовсім не втомився – перекусивши, чаював сидячи собі на розхитаному стільчику та милуючись тишею за віконцем. Минулого літа наш давній сусід продав ділянку й за місяць-другий на ній виріс невеличкий, але міцний будиночок зі свіжого зрубу, з веселеньким, химерно ламаним дахом – на споруду приємно було дивитися. Втім, з власником новобудови нам так і не пощастило познайомитися – розминались.

Раптом мені здалося, що за вікном сусідського будиночка відбувається якийсь рух. Я не повірив своїм очам, бо щойно, мандруючи до криниці, зайве переконався, що в містечку немає жодних сторонніх слідів. Протер про всяк випадок шибку. Так, безперечно там щось рухається, і це зовсім не розгойдувана протягом фіранка! Невиразна темна пляма переміщувалась конвульсивно і безсистемно.

Спантеличений і трохи стривожений я вийшов надвір. Підозріле вікно було якраз навпроти, зовсім недалечко і я вмить зітхнув з полегшенням, навіть усміхнувся, розгледівши на підвіконні сусідського будиночка звичайнісінького кота. Дивлячись на мене, попелястий звір безгучно нявкав – крізь вікно я лиш бачив як благально роззявляється його рот, і шкрябав лапою шибку.

– Привіт, сусіде! – я помахав коту рукою. – Що, підрядили на мишоловлю? Сподіваюся, господар залишив тобі засоби для існування!

Кіт мого грайливого настрою не поділяв. Сміючись, я театрально розвів руками:

– Даруй, мені теж доводиться пріти, поки впіймаю сяку-таку мишу!

Прибираючи, я вигорнув із-під поточеної шашелем канапи довідник з варіаційних обчислювань інтегральних рівнянь авторства професора Яголи – матеріальне свідчення причетності моєї дружини до згадуваного вже секретного підприємства доконверсійної епохи. Принаймні, я матиму куди втекти від нудьги.

Але поки що вона мені не загрожувала. Назавтра я з самого ранку розкошував на канапі, напланувавши собі цілий день нічого не робити, хіба підкидати в пічку дровець та попивати чайок із алюмінієвого чайничка, що по приятельському воркував на тій таки пічці. Це була ще та насолода!

Вискочивши на хвилю за двері я знову вгледів за вікном сусідського будиночка кота. Але сьогодні його рухи були не такими, як учора. Я не одразу втямив, що то робить мій хвостатий сусід, а коли втямив, то від мого пречудового настрою не лишилося й сліду. Кіт лизав шибку. Його не залишили навмисно, його забули й зараз тварина просто вмирає без їжі та в першу чергу без води – злизує з віконного скла бідненькі ознаки інею – в будиночку не топиться, отже різниця температур відсутня, відсутній і опар на вікнах.

Я підійшов до мимовільної котячої в'язниці, зазирнув у вікно. Кіт відчайдушно занявкав, той відчай пройняв мене навіть крізь добротний, герметичний склопакет. Шерсть приреченої тваринки стирчала жмутками, очі каламутились. Я обійшов будиночок. Надійний зруб, масивні двері, жодного натяку на відчинену кватирку, або вентиляційний отвір. На совість зроблено. А моя совість підказувала, що треба рятувати бранця. І рятувати швидко.

З собою я привіз невеличку похідну сокирку. Ходив з тією сокиркою довкола дерев'яного бастіону й не знав, що робити – трощити склопакет, рубати двері? Але ж це чужа нерухомість! Кіт пильнував за мною благальним поглядом. Негідники, як можна було забути в помешканні тварину? Якось, під час служби в армії, мене замкнули на кілька годин в апаратній зв'язку – тісній, набитій устаткуванням будці на автомобільному шасі. Хлопці надумали пожартувати – замкнули та й забули, бо командир загадав їм якусь роботу. Я там ледве не сказився. Згадавши пригоду, я відкинув сумнів. Підійшов до протилежного від мого будиночка вікна та щосили вгатив по ньому сокиркою. Склопакет не витримав. У крайньому разі все можна буде звалити на дачних злодіїв. Покликав кота. Той боявся й не хотів підходити. Тоді я відступив, бідолашний вискочив надвір та заходився їсти сніг…       

Зайве казати, що наступного дня попеляста тваринка вже скрашувала мою аскетичну самотність у будиночку. Власне, запах щойно відкритої банки кролячої тушкованки альтернативи волохатому не залишав. Утім, я підгодовував кота потроху, аби тому не зробилося зле. Його шерсть я розчесав щіткою для взуття. По обіді я лежав на канапі й розважав співмешканця цитатами з фундаментального твору професора Яголи:

– А що тобі відомо про неоднорідні рівняння Фредгольма другого роду з симетричними ядрами, друже? Нічого? Мені теж нічого, але не дуже тішся – це зовсім не означає, що ми з тобою перебуваємо на одній цивілізаційній сходинці! Звісно, я міг би назвати тебе Брахистохроном, але таке довге ім'я не здатна запам'ятати жодна тварина, от і думай на якій ти сходинці!

Кіт почав муркотіти лише через день.   

Турбота про співмешканця додала мені клопоту – чотирилапий навідріз відмовився від чаю, тож куховарство почало забирати в мене більше часу. На сніданок я пригощав попелястого приятеля кавалком тушкованки, в обід ми ділилися смаженою картоплею, або гречаною кашею з тією ж таки тушкованкою, вечеряв кіт шматочком розмоченого в олії хліба. А головне – він виявився надзвичайно цікавим співрозмовником!

 – Гадаєш, я вчинив не по чоловічому? Замість – утікати від неприємностей, мусив стати на їх шляху могутнім хвилерізом?  Гадаєш – по очах бачу! Зобов'язаний був навести лад у своєму жіночому царстві – поставити на місце дружину, пильнувати за донькою. А коли вже сталося те, що сталося – вжити швидких та кардинальних заходів! А яких таких заходів – що, відправити доньку на аборт? А ти б відправив? Мовчиш… Ото ж. Це зовсім не просто, друже, розпоряджатися чужим життям. Надто, якщо воно тобі не зовсім чуже… Надто, якщо воно не одне… Знаєш, іноді відступити вбік, витримати паузу значно розумніше, аніж кидатися палити воду. Флорія звикне до свого нового становища, Надя заспокоїться. Та й я… Думаєш, якщо зовні я такий флегматичний… Та був би задушив того тонкошийого жевжика власними руками, якби стрів одразу, коли дізнався… Іще й через те слід було відступити… Ех, давай-но краще повернемося до нашого інтегрального професора. Регулярність занять – гарантований успіх у засвоюванні складного матеріалу! Що там у нас сьогодні, рівняння Вольтерра другого роду? Ну, слухай:  найкраще дане рівняння розглядати в операторній формі…

Кіт ніколи мене не перебивав, жодного разу!

На Різдво Надя привезла мені харчів, ми саме пріли з котом над варіаціями функціоналу.

– Ти що, вмер? Чи не час повертатися в родину, хіба й досі не відпочив?

– Я не зможу повернутися, бо в тебе алергія на котячу шерсть – куди я його подіну?                

– Слухай, ти взагалі нормальний? Де ти взяв цього приблуду? Кидай його та повертайся! Мене, якщо хочеш знати, Флорія прислала – непокоїться за тебе, а дівчинці не можна хвилюватися!

– Тварину я не кину – я видобув її з того світу!

– Ні, він точно зсунувся! Я йому про сім'ю, а він мені про кота! Хоч би поцікавився, які в дитини аналізи!

– Добре, розкажи мені, які в дитини аналізи. Сідай – я почастую тебе чаєм. Коли приїдеш наступного разу, привези котячого корму, але я не можу кинути тварину, бо вона тут загине. В містечку жодної живої душі.

Якби в кімнатці було більше місця, Надя почала б нервово ходити, але ходити було ніде, тож вона таки сіла.

– То ти що, залишаєшся тут назавжди?

Питання заскочило мене зненацька.

– Ну-у… можна було б… Але в цій буді немає електрики, куди я підключу компа? – Враз мене осінило. – Слухай, є ж зарядні пристрої від сонячних батарей!

Надя вибухнула. Почала кричати що їй теж не з медом, що вона не може все тягти на собі, що вона врешті-решт жінка і що вона не винна, що донька вчинила так нерозважливо. Я знітився. Бити на жалість було найкоротшим шляхом до мого чутливого серця.  

– Добре, там ще залишилося трохи харчів, доїм і за день-два приїду.

– І як ти його назвав? – примирливо спитала дружина.

– Кого?

– Кота, кого ж іще?

– Брахистохрон! – Ну не знайшов я тієї миті нічого розумнішого.

Вона придивилася до мене уважніше.

– Твоя голова справді в порядку?

– Справді. Йди – спізнишся на електричку. Післязавтра буду. 

Коли Надя пішла, кіт подивився на мене, як на зрадника.

Ідилія зникла. Довколишня тиша мене вже не захоплювала, а гнітила. Самотність лякала, мороз діймав, сніг сліпив очі. Почала чадіти пічка.

– Не бійся, – сказав я Брахистохрону. – Хай там що, а я тебе не кину!

Сніг рипів, наче єдиною вуличкою містечка крокував принаймні полк солдат. Насправді це всього лише їхав масивний чорний позашляховик. Як я й передбачав, автівка зупинилася біля сусідського обійстя – біля новенької, у добротний сосновий зруб хатинки, довкола якої повно моїх слідів. Закони Мерфі всесильні, бо вони правильні. Як сказав професор Ягола. Або хтось інший. Зараз господар новобудови виявить вибите вікно й неминуче прийде до мене, адже інших слідів у містечку немає. Я сидів на розхитаному стільчику біля вікна, безпечний Брахистохрон бавився скалкою. Зараз підійде й постукає. І що я йому скажу?

Сусід не постукав, він щосили вгатив у благенькі двері, вмить розчахнувши їх навстіж, голосно кавкнув припечатаний дверима до стіни кіт. Зайда ввалився в кімнатку, одним точним штовханом звалив мене на підлогу.

– Попався, ворюга! Що, багато будиночків обчистив?

Кажуть, собаки схожі на своїх господарів. Цієї миті я зрозумів, що на своїх господарів схожі й будинки. Принаймні сусід був схожий – такий само міцний і кремезний.

– Я нічого не чистив, я тут живу!

– Живеш? А хто лазив у мою хату, не ти?

– Я. Я рятував кота, ви зачинили в будиночку кота!

– Ах ти! – Про кота він вже не слухав. Важкий військовий черевик в'їхав мені під ребра, тоді ще кудись і ще. – Мені казали, що тут шастають злодії, але я не думав, що такі нахабні!

– Та ні, ні – це мій… мій будино… мій будиночок!

Він спинився.

– Твій? Ану показуй документи?

– В мене немає… – раз черевик таки вцілив мені в обличчя, в роті набралося повно крові. – Ну, просто я не брав документів!

– Я що, схожий на лоха?

Він звів мене з підлоги, жбурнув на канапу. В голові дзвеніло.

– А ми зараз поїдемо до дільничного – хай з'ясовує, хто ти такий!

– Добре, добре, поїдемо…

– Але за вікно мені по любо́му заплатиш!

– Добре…  

Перевертаючи все догори ногами, сусід розшукав мотузку, якою ми запаковували коробки з городиною, зав'язав мені за спиною руки, вивів надвір та запхнув у автівку. Сів поряд, завів мотор.

– Ви тільки кота… кота не забудьте… Хоч цього разу…

– Якого кота?

– Брахисто… Вашого, вашого кота. Попелястого такого…

Автівка заглухла.

– Що ти зробив зі Спайком? Ми ж його вже похоронили!

– Я його врятував. Ви забули кота в будиночку, він уже вмирав, то я мусив розбити вікно…

– Чорт, це Лєра! Завжди вона… Чого ж ти зразу не сказав, мужик?

– Та… не встиг.

Добрячу годину ми дурнувато ходили містечком і шукали ображеного кота.

– Брахистохрон! – гукав я.

– Спайк! – гукав сусід. – Чорт, там у Лєри така жало́ба!

З переляку кіт забіг далеченько.

Сусіда звали Олегом. Я переконав його, що в моїй халабудині тепліше й, владнавши справу з котом, ми розташувалися в ній за дивом вцілілим столиком, а моя закусь природно доповнювалась пляшкою "Хортиці" з дорожніх Олегових запасів. Він не втомлювався вибачатися, я великодушно вибачав, Брахистохрон, себто Спайк, насолоджувався незвично щедрою порцією тушкованки. Я ділився з Олегом наболілим.

– Можна було б начистити рило тому зятьку, але навіщо? – розмірковував Олег. – Нащо тобі такий родич? Повертайся додому й готуйся ставати дідусем, друзяко!

Повертався я в автівці свого нового приятеля. Наш попелястий улюбленець великодушно дозволив укласти себе на задньому сидінні. Збираючись похапцем у містечку, я пхнув до наплічника й фундаментальний твір професора Яголи. Коли прощалися біля мого будинку, дістав книжку:

– На, читатимеш коту – він любить! Ми дійшли з ним до задач на умовний екстремум – там є закладка. 

  Несподівана поява глави родини викликала здивування, стан мого обличчя – переляк. Надя з Флорією заходилися чаклувати над потовченою фізією, коли донька побігла в аптеку, дружина довірливо поділилася новинами:

– Дзвонив. Питав, як справи. Вибачався.

– А вона?

– Плакала. Казав, що в його плани не входить… паскудне щеня! Але дівчинка плаче… Як гадаєш – варто його повернути? Може піти, побалакати з батьками?

– На біса нам те щеня, Надю? У тебе ж алергія на домашніх тварин!

– До речі, а де твій кіт?

– Кіт у надійних руках. Влітку стрінемось!

 

 

                                                                                                                                   Січень 2012       

 

Ганзенко Олексій Федорович 

 

 

 

 

 

РІЗДВЯНИЙ СНІГ

 

                                                                    Моїй бабусі Ірині Шпаченко

                                                                    присвячується.

                                                                    Засновано на реальних подіях.

                          

 

Коло хати виблискувала ялина чудернацькими іграшками, що їх онук із Києва привіз. Казали, що те не на добро – коли ялина у дворі, ніби не світле дерево, і у хаті просвіту не буде. Та скільки разів та хата рятувала – що, якби не вона, то їх усіх на світі не було б, мабуть...

Горпина стояла на снігу в тих чудернацьких чоботях, югі чи як вони звуться, що онук подарував на Різдво, і вслухалася у «Добрий вечір тобі, пане-господарю» десь за п’ять дворів – бо ж то її «кияни» почимчикували із зіркою по сусідах. Навчили діток, Лесю та Іринку, тай пішли вчотирьох – Петрусь, Дарина його, та малеча. Якось раніше на свята взимку зі столиці не виїжджали, є де розгулятися там. А цього разу – «Бабуню, найкраще Різдво – у селі!» - навезли на іграшок, вбралися як слід, і гайда по дворах із колядками.

Задивилася на верхівку із золотою зіркою. Петрусь спеціальну машину наймав із корзиною, і сам з тієї корзини наряджав ялину зверху. Раніше червона зірка була, та він виніс її на смітник. Тепер – золота, і на зірку не так схожа, як на сонечко із промінчиками.

Горпина задивилася на те «сонечко» у чорному зоряному небі, і згадалось раптом, як те небо чорне у таку ж снігову пору, багато років тому, вкрило та врятувало її, молоду та налякану, з діточками…

 

 

Коли серед ночі постукали в шибку – здалося, і не спала, а ніби чекала від самого вечора, що має щось статися.

- Горпино! Бери дітей, чимдуж тікайте! – зашепотів у щілину прочиненої кватирки Олекса, шкільний вчитель німецької, який був при німцях перекладачем.    Донесли, що Петро твій на фронті комуніст, вранці за вами прийдуть, а у хаті житиме Федько-поліцай, швидко тікайте, ти мене не бачила, - скоромовкою проговорив Олекса і розчинився у пітьмі.

Далі у пам’яті все, наче в імлі – як серце закалатало, і зробилося так страшно, наче падала у прірву… І як скидала на розстелене рядно усе дитяче, а свого не взяла нічого, лиш книжку «Кобзар» у гаптованій обкладинці, що Петро подарував, а у ній три фотографії – Петра, вони удвох, та з весілля. Тоді сонних Тому й Лідуню вдягла, запаливши свічку під столом, аби світла не було видно. Підхопивши їх та вузлика, прочинила двері. Від морозного повітря перехопило подих на мить… –  і вилетіла з хати, наче та полум’ям горіла. І був сніг такий глибокий, і щокроку нога провалювалася наче в безодню. А серце калатало-вискакувало, коли бігла поза хатою, не на шлях, а далі рівчаком, попід ліс, убік села, де мама залишилася. Шепотіла щось дівчаткам, аби не скрикнули, та вони лиш кліпали сонними очицями, ніби відчували самі, що треба мовчати. Бігла й дякувала Богові, що хата скраю Умані, що ніхто уздовж лісу не зупинить уночі, а під ранок, дасть Боже, якійсь дядько візьме на сани жіночку з малими дітками до Текучі. Так і вийшло.

Ще згадалося, як у село наші прийшли. Як п’яний совєцький офіцер бігав за нею навколо хати, розмахуючи пістолетом, аби задовольнити свою хіть, а Горпина тікала. І знов калатало серце, і не сказати, коли було страшніше – коли бігла лісом уночі, чи як мокрим весняним снігом впереміж із болотом, босоніж, тікала від цього п’яного, а навздогін летіли матюки. Був би тверезим – наздогнав би, а так – перескочила через низький паркан до сусідського двору й присіла за клуню, тим і врятувалася. А той у хату пішов, і почав із печі стягувати племінницю Аню, що їй ледь дванадцять виповнилося. Але малі Тома й Лідуня, злякавшись чужого, так тримали її своїми рученятами і так голосили, що той пішов, лаючись, із двору. Коли Горпина вбігла на дитячий крик, побачила лиш зарюмсаних червонооких дівчат, що тримали одна одну, наче востаннє.

Як війна скінчилася, працювала у дитбудинку в Умані кухарем. Голодної та холодної зими носила по жмені в кишені жовтого пшона, або ще перловки, аби одразу швидко зварити бовтанки й нагодувати малих, та щоб ніхто тієї крупи в хаті не побачив і не доніс. Із Текучі до Умані й назад ходила пішки, часом хтось і підвозив, - але руку з кишені не виймала, тримала ту крупу, аж рука боліла і клякла. Боялася, що хоч зернина впаде – то буде на переливки, бо ходили по селу й забирали усе на хлібоздачу, і їсти було нічого, а «за колоски» давали десять років. А часом брала із собою на роботу одну з дівчат, то та вже наїдалася.

І якось теж був Різдвяний вечір, і їхали з міста додому зі старим сусідом на санях. І раптом здалося – більше немає нікого на світі під цими ясними зірками, крім діда Фадея на санях, із його широкою згорбленою спиною, та сухого колгоспного коня... Тільки сніг, сніг кругом, до самого чорно-синього обрію. Різдвяний сніг…

То був рік сорок сьомий. Страшний лист, що Петро зник без вісти, прийшов у сорок четвертому. Більше чоловіків у сім’ї не було. Так Горпина і прогодувала всіх – і Тому, і Лідуню, і племінницю, і маму.

 

 

«Син Божий народи-и-ився», - донеслось уже із сусіднього двору. Дитячі голоси чистими дзвониками лунали у морозному повітрі, летіли сюди, до ялини, і зливалися з тонким передзвоном блискучих кульок.

Чомусь саме від цих рядків наприкінці завжди наверталися сльози. Наче зненацька щось так гостро стискалося в грудях, підступало до горла – і тих сліз було вже не спинити. Хоч дихай, хоч не дихай – а вони з’являлися самі собою, без дозволу, підступні, і бігли по щоках, невпинно, тихо і гаряче…

Ще як малою була, Горпина завжди ховалася у кут, або задивлялася у вікно, поки мати роздавала коржики колядникам, – щоб ніхто не бачив тих дивних сліз і не питав, бо вона сама соромилася й не знала, чого так.

Як розносився дворами саме той спів – то і зірки в небі завжди були такими ясними, і від снігу усе чистим і світлим. Та якась напружена струна всередині починала бриніти так щемливо, так жалісно, що сама душа від того «народи-и-вся» ставала такою ясною й беззахисною, наче не знала ніколи зла. І не було вже на світі ані болю, ані страху, ані образ, а лише ота чистота, дзвінка й кришталева. І вона танула, наче крига з душі, і з того завжди починали капати сльози…

 

 

– Бабуню!

Хвіртка прочинилася, й до двору зайшов «вертеп».

«Ой радуйся, зе-е-емле», - затягнув Петрусь, а дівчата підхопили. Горпина стояла посеред двору, і нікуди було вже сховатися – ні в кут, ні до вікна… «Син Божий народи-и-вся-я-я»…

        Бабуню! Чого ти плачеш?

Леся підбігла і обхопила її своїми рученятами.

        Та то сніг Різдвяний з неба, дитино… Ось вам коржики, цукерки, та йдіть у хату вже до столу, бо померзли…

        Ой! Сніг пішов! – мала застрибала і заплескала у долоньки у в’язаних бабцею рукавичках.  Та й справді, засніжило. – А чому Різдвяний? Він не такий, як усі?

        Ні, доню, не такий як всі інші сніги, - чомусь стала вигадувати Горпина. – Він виконує бажання...

        Бажання!!!

        Авжеж. Коли Різдвяний сніг впаде на обличчя… а потім розтане крапельками… то виповниться усе-усе, що забажаєш. От ти – чого хочеш?

        Хочу-у  бути-и  щасли-и-вою! – тонким співом заходилася мала.

Щасливою… Мабуть, нема на світі простішого бажання. І складнішого…

Горпина мимоволі глянула на зірку з промінчиками у верхів’ї ялини.

        Будеш. Обов’язково будеш! Пішли в хату, бо всі вже посідали.

Та Леся наче не чула. Закинувши голівоньку, замруживши оченята, вона старанно підставляла щічки чарівним мереживним сніжинкам. Ті ніжно сідали на обличчя і тихо танули крапельками, пообіцявши виконати найгарячіше бажання... Вони ж бо летіли із самого Різдвяного неба... 

 

Кінець

 

Лавлєнцева Наталія Миколаївна

 

 

 

 

Завтра Різдво

 

Завтра Різдво, а я забутий Богом, покинутий людьми, ховаюся в одному з підземних переходів Києва. Мене переслідує страх і розчарування, а також п’ятеро молодчиків, які хочуть убити. Я знаходжуся в місті, серед мільйонів людей, які проходять повз мене, до яких я можу дотягнутися рукою. Однак, я, наче одинокий привид до якого нікому нема діла.

Он – двійко міліціонерів. Це ті, хто мав би захистити мене, однак, насправді, потрібно захищатися ще й від них. Саме міліція цієї ночі вигнала мене з вокзалу. Вони побачили мене сплячим, розбудили і змусили пред’явити документи, яких я не маю. Після цього, просто взяли і викинули на мороз із погрозами при повторній зустрічі забрати у відділок і повідбивати нирки.

Боже мій, я українець, чужий і непотрібний у цій країні, а завтра Різдво. Люди метушаться і скуповуються в магазинах перед святом, а в мене залишилося всього тридцять гривень. Ці гроші я отримав в іншому переході, де грав на скрипці і просив милостині. Я не знав, що став конкурентом каліки, що сплачував основну частину свого заробітку якомусь авторитету зі зв’язками в міліції. Це його люди вимагали в мене 500 гривень за оренду місця на місяць, поламали скрипку і затягли за гаражі біля старих дев’ятиповерхових будинків, де почали бити. Мені дивом вдалося втекти, а зараз я не знаю куди податися, що робити…

Раптом я відчув дотик до своєї руки. Біля мене стоїть дівчинка, років шести, її великі карі очі вглядаються у мої, і так глибоко, наче хочуть там щось розгледіти. Мені вперше за весь цей час стало приємно на душі. Ніколи не міг подумати, що дотик зовсім незнайомої людини може так розхвилювати мене. Ми стоїмо і вглядаємося одне в одне. Дівчинка одягнута у синє платтячко в клітинку, яке зовсім не пасує до зелених штанців і темної червоної куртки. На ногах у неї осінні поношені туфлі, явно більшого, за потрібний, розміру. Голова непокрита, хоч на вулиці лютує мороз і йде сніг, тому в погляд кидається розкішне темно-коричневе кучеряве волосся. Її рука зовсім холодна. Але той холод компенсується теплом в її очах. У них читається цікавість і якась незрозуміла радість. Вже секунд п’ятнадцять вона мене тримає за руку і вдивляється в очі.

– Я бачила, що вони зробили з твоєю скрипкою. Маєш щастя, що втік від них, але вони тебе шукатимуть… – нахмуривши брівки, зауважила дівчинка.

– А ти звідки знаєш?

– Знаю. Вони страшні бандити, які готові убити тих, хто не платить їх хазяїну за роботу в переходах і біля церков.

Після цих слів мені відразу пригадалися знівечені ненавистю і злобою обличчя. Я переконаний, що люди з такою скаженістю схильні до вбивства. Звідки вони черпали свою ярість? Із глибин душі? Ні, не думаю. Душа – це часточка Бога. Там не може бути зла. Ненависть народжується в серці... Я здригнувся.

– А ти теж їм платиш?

– Раніше платила. А зараз вони мене не помічають.

Ця дівчинка дивовижна. Вона бездомна як і я. У неї немає навіть нормального одягу для цієї морозної погоди. Але її очі світяться радістю. Вона постійно посміхається. Як так може бути?

– А чому ти допомагаєш мені?

Дівчинка задумалась, її погляд став серйозним і сконцентрованим. Потім знову посміхнулася і промовила:

– Моя бабуся завжди каже: «Поспішай робити людям добро…».

Вона сумно зітхнула і направилася вперед у бік метро. Я іду за нею. Йдемо мовчки. Хочу почати розмову, але не знаю, що сказати. Я вперше за багато днів відчуваю радість. Я не байдужий хоча б цій маленькій дівчинці, якій бабуся колись сказала такі мудрі слова: «Поспішай робити людям добро»… А мені вже двадцять три роки. Чи багато я зробив добра за своє життя? Ніколи про це не думав. Мені таких слів ніхто не говорив…

– А де твоя бабця тепер? – порушив я тишу.

Дівчинка зітхнула. Потім подивилася на мене. В її очах стояли сльози.

– Далеко… Близько… Це важко, розумієш? – спитала вона.

Але я нічого не розумів. Потім додала:

– Я зробила їй боляче і не смію повертатися до неї.

– А де твої батьки?

Дівчинка нічого не відповіла. На якусь мить вона підняла очі на мене і, здається, щось хотіла сказати, але так само швидко опустила їх і не промовила жодного слова. Ми проходили повз метро «Хрещатик».

– Нам треба буде трохи проїхатися. Маєш жетончик?

– Так, десь був. – починаю копошитися у кишені.

Ми зайшли у метро. Тут так тепло… Можна погрітися. Руки, ноги, обличчя, а особливо вуха, починають поколювати і боліти. Таке завжди буває, коли потрапляєш з холоду в тепло.

Спускаємося на ескалаторі вниз. В очі кидаються яскраві рекламні плакати з усміхненими людьми. Різні торгові марки вітають людей із Різдвом і пропонують величезні знижки.

– Слухай, а ти любиш Різдво? – запитала дівчинка.

– Не знаю. Ніколи не думав про це. За що його любити?

– А я люблю. Мене бабуся навчила любити Різдво. У це свято відбуваються дива! А люди стають трішечки добрішими.

Я дивлюся на людей. Всі різні, хтось посміхається, але більшість із серйозними обличчями. Схоже, їхні бабусі не вчили їх любити Різдво. Чи стають вони у Різдво добрішими?  Мені згадалися ті молодчики із злобними обличчями. Їх міміка змінювалася тільки для того, щоб висловити ще якусь насмішку чи погрозу. А може то вони себе ведуть так тільки по відношенню до таких як я, бездомних, нікому непотрібних людей, а серед свого оточення вони, як і всі, посміхаються, радіють, закохуються і люблять?

Ми зайшли у вагон потягу. Людей було так багато, що нас притиснули з усіх сторін. Тут так тепло... Я не раз заходив у переповнений вагон, коли почувався одиноким, з надією отримати впевненість у тому, що я не один у цьому світі. Однак, притиснутий усім цим натовпом, я все одно почувався так, ніби був на безлюдному острові. І тільки тепер на цьому острові з’явилася ще одна людина – маленька бездомна дівчинка.

Ми зійшли на станції метро «Лісова», піднялися по ескалатору і вийшли на вулицю. Морозне повітря огорнуло нас. Ми йдемо вперед. Тільки тепер я збагнув, що досі не запитав як звуть дівчинку. Та й вона не питала як звати мене. Дивно, я не знаю її ім’я, але, здається, її знаю вічність…

– Мене звати Вітя, – сказав я. – А тебе?

– Мене – Оля.

Дівчинка подивилася знову на мене, а потім попросила:

– Розкажи, як ти опинився на вулиці.

– У цьому мені «допомогли» друзі. Точніше, ті люди, друзями яких я вважав. А причиною їх зради стала дівчина, яку я кохав. Кохав понад життя. Зустріч із нею я вважав своєю найбільшою перемогою у житті, а насправді, вона була причиною моєї найбільшої поразки. Люди, яким я найбільше довіряв, ті, кого я найбільше любив, зрадили. Іра, так звали мою колись кохану дівчину, виявляється, тривалий час зустрічалася з одним із моїх партнерів по бізнесу – Романом. Вона схилила мене до незаконного перевезення кількох партій машин. Я не хотів цього робити, але мене переконали партнери по бізнесу. Потім, самі ж здали в міліцію. Так, моя частина бізнесу перейшла до рук моїх колишніх друзів. Я потрапив на два роки в тюрму, а коли звідти вийшов, зрозумів, що залишився без квартири, документи мої загубили в міліції, тому на роботу ніхто не бере… Лишилася тільки скрипка. А тепер і її немає. Ось так.

– А де твої батьки, родичі?

– Не знаю. Я виріс в дитячому будинку. Потім, з такими ж як сам, друзями по нещастю, організував свій бізнес – ми переганяли авто з-за кордону в Україну. Заробітки були непогані. Все було добре, доки я не зустрів її – дівчину мрію, красуню блондинку з синіми очима… Я любив її більше всього на світі. У неї ж був роман із моїм напарником…

Дівчинка задумалася. Ми далі йдемо дорогою, яка веде нас у густину притрушених снігом дерев. Навіть не віриться, що це все ще Київ, а може ми вже й за містом…

– Ще далеко? – питаю я.

– Ні, майже прийшли.

У хащах між деревами стоїть невелика хатинка. Стіни облуплені, шифер на даху розбитий і чорний – видно, тут ніхто не живе. Відчиняю двері і ми заходимо в невеликий коридорчик повністю закиданий якимись коробками та лахміттям. Далі проходимо в кімнатку, тут дуже тьмяно і відчувається затхлий запах. У кімнатці так само багато лахміття, ліжко, кілька стільців і столик увесь заставлений брудним посудом. В кімнаті холодно, але все ж тепліше, ніж на вулиці.

– Ти голодний? – питає Оля.

– Ні-ні. – відповідаю я.

– Ти кажеш неправду – зауважує вона і вказує на пакунок під столом.

– Там є сухарики. Пригощайся. У мене ще є «Мівіна», але тут її нема де запарити – розетки не працюють, навіть світла немає. – Та її можна і суху їсти.

Голод дає про себе знати. Я беру пачку з сухариками. Розриваю її. Дівчинка ж, собі нічого не бере. Каже, не голодна.

– Так що ж ти зробила такого поганого бабусі, що тепер боїшся повертатися?

Оля сідає навпроти мене. Її обличчя серйознішає.

– Мій тато любить випити. Через це у них з бабусею були постійні сварки, особливо після смерті мами. Він пив безпробудно, набрав кредитів, зробив заставу на житло. Тата позбавили батьківських прав і я пішла жити до бабусі. Далі був суд, щоб відібрати його житло за всі ті несплачені кредити. Він просив у бабці грошей на суд, щоб найняти хорошого адвоката, але вона йому відмовила. Тоді я взяла в бабці гроші, які вона довгий час складала і віддала їх батьку, сама повернулася до нього. Але ні ті гроші, ні адвокат нічим не допомогли. Хату в батька відібрали, а ми опинилися на вулиці. Після цього я не смію ступити на бабусин поріг.

Цю історію дівчинка розповіла зі сльозами на очах, здається, вона переживала все заново, а вкінці розплакалася.

– А де зараз твій тато?

– То не важливо. Він любить горілку більше ніж мене, тому я з ним не спілкуюсь. Уявляєш, він хотів мене комусь продати… Він не любить мене…

– Так ти можеш повернутися до бабусі!

– Ні.

– Але ж тобі треба десь жити… Он завтра – Різдво. Ти ж сама казала, що у цей день трапляються дива. Твоя бабуся тебе вибачить і з радістю прийме. Ти знаєш адресу?

Оля вдивляється в мене, її голос звучить благаюче:

– А ти поїдеш зі мною?

– Ні, ти сама повинна. Не думаю, що твоя бабуся буде рада мене бачити поряд з тобою. Зараз я безхатченко. Люди цураються мене.

– Ну тоді і я не поїду. Я теж безхатченко…

– Ну гаразд, давай я поїду з тобою, проведу тебе до бабусиної оселі, а далі вже ти сама…

Оля погодилася. Я дожував сухарики. Ми ще трохи посиділи і знову вирушили у дорогу. На цей раз нам треба було дістатися до метро «Видубичі», а вже звідти відправитися на електричці до села, де проживала бабуся дівчинки. Весь цей час ми говорили про все на світі: про любов, доброту, мрії і Різдво. Я з кожною секундою все більше дивуюся цій маленькій дівчинці. Звідки вона стільки всього знає? Як вона по-дорослому мислить…

Нарешті ми прямуємо селом до вулиці, де живе бабуся Олі. Вже починає смеркати. Підходимо до зелених дерев’яних воріт і хвіртки.  Дівчинка звертається до мене:

– Там клямочка зверху, відчини, бо я не дістану.

– А там собаки нема? – питаю.

– Має бути Пірат, але він не кусається. Я відчинив хвіртку, але дівчинка не наважувалася заходити.

– Ну ж бо, Оля, іди! – кажу їй.

– Йдемо зі мною!

– Ні, ти мусиш сама.

– Ні!

– Ну добре, – кажу.

Ми підходимо до стареньких темно-червоних дверей і я несміливо, легенько стукаю. Чую як до дверей, хтось тихенько підходить. Двері відчиняються, а на порозі стоїть бабуся – типова українська жінка похилих років. Вона уважно дивиться на мене.

– Доброго дня! – кажу, – Я ось тут Вам Олічку привів…

Але, коли я повернув голову у бік, де стояла дівчинка, побачив, що біля мене нікого нема!

– Геть! Геть із відси! Не смій говорити її імені! – вигукнула бабуся.

В очах жінки спалахнув страх, розпач і біль. Вона плаче. Перед моїм обличчям зачиняються двері. Я стою ще кілька секунд. Нічого не розумію. І куди поділася дівчинка? Чому вона утекла? Я хотів по слідам подивитися, куди вона пішла, але нічого так і не побачив. Я мушу її зайти!

Я оглянув усе навкруги, але Олі ніде видно не було. Вже стемніло. Я іду дорогою, на якій відбивається світло, що падає з вікон хат. Раптом за деревом в кінці вулиці я побачив силует дівчинки і швидко кинувся навздогін, але коли прибіг туди, її вже не було. Збоку вулиці – невеличка посадка, а за нею – кладовище. В якусь мить мені здалося, що Олічка стоїть біля воріт цвинтаря. Однак я не впевнений, бо на вулиці вже достатньо темно. Я підходжу ближче до воріт, а потім повертаюся назад. Тільки зараз відчуваю, що дуже замерз у ноги. Вирішив знову піти до хати, де жила бабця Олі: може вона все ж таки повернулася додому.

Я знову відкриваю хвіртку і заходжу в двір. У вікні горить світло, але шибки прикриті фіранками, тому я не можу побачити чи повернулася внучка до бабусі. Я так втомився… Ноги підкошуються. Всюди така безвихідь. Не хочу йти далі. Не хочу повертатися у місто. Сідаю на порозі біля хати. І закриваю очі. Сьогодні я вперше починаю молитися. Чесно кажучи, я навіть молитися не вмію. Просто кажу: «Господи, допоможи мені…»

Мій душевний біль починає стихати. Я згадую своє дитинство у дитячому будинку. Пам’ятаю як ми чекали Різдва. У цей день нам завжди приносили подарунки від усяких фондів та депутатів. Різні були подарунки – і одяг, і іграшки, але найбільше ми завжди чекали шматочок солодкого торта, щоб там було багато крему… Як я уже виріс, і мої справи в бізнесі починали йти краще, приїжджав у свій дитячий будинок із десятком «Київських тортів», всім ділили по-шматочку, і я теж з ними сидів і їв той торт. Це найсмачніше, що я їв у своєму житті. А ще перед Різдвом нам варили кутю. Це теж одна з найулюбленіших моїх страв. Я завжди не розумів, чому кутю готують тільки на святвечір. І обіцяв собі, коли виросту, варити собі її протягом усього року…

Картинки з мого дитинства постали перед очима. Довкола лютує зима, але мені до неї немає діла, бо я помандрував у своє дитинство…

Прокинувся я в якомусь незнайомому місці. Я лежу у м’якому ліжку, прикритий теплим одіялом. Наді мною стоїть бабуся Олі. В кімнаті більше нікого не видно.

Я лежу і не можу нічого сказати. Чудово розумію, де я, і хто мене врятував від неминучої смерті. Просто кажу:

– Дякую!

Але в тому «Дякую» вся моя любов, радість і життя.

– Ти втратив свідомість у мене на порозі. Я попросила сусідських чоловіків занести тебе в хату.

– А Оля повернулася? Вона досі відчуває вину за ті гроші, що взяла у Вас.

Бабуся знову заплакала.

– Вона більше ніколи не повернеться до мене: сьогодні сороковий день, як Олічки не стало. Вона боялася повернутися до мене. Жебракувала. Її знайшли мертвою у якійсь хатинці лісника, недалеко від Києва. Лікарі сказали, що вона померла від грипу.

– Але ж я її бачив! Я розмовляв із нею сьогодні! Вона мені розказала про Вас. Показала, де Ви живете. Вона жива!

Я розповідаю бабусі про свою зустріч з Олечкою. Вона уважно слухає. Потім каже мені:

– Після того як я закрила перед тобою двері, я довго плакала. Сиділа за столом, обпершись ліктями, і плакала. Не знаю чи то в сні чи наяву я побачила Олю. Вона була одягнута так, як її знайшли мертвою: синє платтячко в клітинку, зелені штанці, темно-червона куртка, а на ногах – великі поношені туфлі. Внучка просила вибачення за гроші. Я сказала, що пробачаю її і хочу, щоб вона повернулася, однак Оля сказала, що тепер у неї є домівка, і тільки раз в рік вона приходитиме до мене – на святу вечерю, разом з мамою та іншими родичами. Тоді я почала плакати, казати їй, що ніхто тепер не догляне мою старість. На що Олічка посміхнулася і сказала: «Бабцю, той хто догляне Вас – сидить на порозі за дверима. Допоможіть йому. У нього добре серце і чиста душа…»

Бабуся замовчала. Я теж нічого не кажу. Не можу повірити в те, що чую. Бабуся витерла сльози. І потім, наче згадала:

– Вже давно вечеряти пора. Он кутя на нас чекає і ще одинадцять страв.

На столі духмяніли страви. Стіл бабця ближче підсунула до ліжка, щоб я не вставав. Спочатку вона підійшла до кутка, де у сіні стояла макітра з кутею і принесла її, поставивши в центрі столу.

– Спершу потрібно з’їсти три ложки куті, а вже потім – все інше, – каже бабуся.

Всі страви пісні, але чесно кажучи, я нічого такого смачного раніше не куштував: кутя, вареники з картоплею, тушкована капуста, жарена риба, оселедець, квашена капуста, пиріжки з горохом і часником, гриби, квашені огірки,  заливна риба, салат з буряка і узвар. Все дуже смачне.

Бабуся розповідає про Олічку, а я уважно слухаю.

Сьогодні я полюбив Різдво. Тепер я вірю, що у Різдво вершаться дива, а люди стають трішки добрішими.

Після вечері, бабця все прибирає зі столу, залишається тільки кутя і ложки – щоб усі родичі, яких нема серед нас, відвідали багату кутю…

 

 

Парфенюк Ігор Миколайович 

 

 

Татова рука

 

Рідне містечко вже давно перетворилося на пекло зі своїми всевладними чортами, які мучили мене, а я нічого не міг вдіяти для власного порятунку. Тими нечистими були Тимур і Роман. Їм –  по шістнадцять, а я, на два роки молодший, вимушений був виконувати їхню волю, терпіти знущання і приниження. Ці два молоді п’яниці і наркомани користувалися тим, що я не міг самотужки дати їм відсіч, а заступитися за мене нікому. Я жив з майже глухою 76-річною бабусею, яка замінила мені і маму, і тата. Батьки померли, коли я був ще малим... Наче чума, в один день смерть забрала їх під час слизької зими на самісіньке Різдво: коли вони поверталися додому з подарунками для мене, на них наїхала вантажівка. Але я пам’ятаю їхні обличчя, мамину посмішку, татову міцну руку… Він неодмінно заступився би за мене, якби був поруч, не дозволив би кривдникам й близько підійти до мене.

 Чому люди помирають? Я й досі не знайшов відповідь на це вічне, здається, очевидне, але все ж таємниче питання. Чому ще досі ніхто не придумав ліків, які би оживили померлих? Чому навіть магічна різдвяна ніч безсила перед здійсненням моєї мрії – повернути батьків?

Сьогодні вже сьоме Різдво, яке доводиться святкувати без мами і тата, а я досі чекаю їх, наче вони от-от мають повернутися з відрядження. З ними було так добре, але, мабуть, ті щасливі миті вже ніколи не повернуться.

Пригадую, як ми разом з батьком встановлювали ялинку. Я, малий, намагався теж чимось йому допомогти. Дерево було високе, аж до стелі, тож верхівку довелося трошки прирізати, бо неможливо було поставити зірочку, котра блимала яскравим вогнем. Знизу я на неї дивився, наче на першу зорю, що з’являлася на небі у Різдвяну ніч. 

Мама прив’язувала ниточки до іграшок і цукерок, а ми з татом розвішували їх на гілочки. Він піднімав мене  до стелі, щоб я зміг прикріпити іграшку до верхніх гілок. Цукерки розвішували в нижній частині ялинки, щоб міг їх дістати, коли захочу солодощів.

Мама подала мені чергову скляну іграшку – то була дивовижна іграшка Буратіно. Він був таким усміхненим, з довгим носом, а радісні очі, наче дивилися прямісінько в мої. Я у відповідь також посміхнувся і відмовився кріпити Буратіно на ялинку. З того часу ця іграшка стала моєю улюбленою, талісманом, який досі свято беріг у червоній картонній коробочці. Звідти виймав її лише на Різдвяні свята, ставив на святковий стіл. Буратіно нагадував мені любих батьків, за котрими так сумую. Я готовий зробити все, аби тільки вони повернулися, обійняли мене, пригорнули до грудей, поцілували і назавжди залишилися поряд... Я хочу відчути мамину ласку, хочу щоб тато потиснув мою руку і поплескав за плече. Ми були б найщасливішою сім’єю у світ. Та вони далеко. Напевно, теж сумують за мною, але не можуть прийти…

Відколи вони загинули, ми з бабусею більше не прикрашали ялинку. Не завжди вистачало грошей придбати святкове дерево, та й не дуже хотілося влаштовувати свято у річниці  смерті рідних. Навіть якби мені хтось подарував ялинку, не знаю чи зміг би її прикрасити…

– Сюди! – роздався добре знайомий зухвалий крик під  вікном, повернувши мене від спогадів у реальність. В цей момент з моїх рук випав скляний Буратіно і, о Боже, він розбився!

            Тимур ніколи не називав мене по імені і взагалі  дуже рідко вживав щодо мене іменників, надаючи перевагу образливим прикметником чи наказовим дієсловам або ж вигукам. Він ненавидів мене і, відверто кажучи, це було взаємно.

        Що йому знову треба? –  шепнув я до себе  і вийшов  у двір, аби  той не нахабнів, та не ліз до нашої хати. Вона, хоч маленька та старенька, але така рідна, дорога,  що не поміняв би на жодні хороми. Для мене цей дім –  священне середовище, у яке повинна ступати нога лише доброї людини. А такий як Тимур хіба що лихо принесе до оселі. Ні, не він повинен на Різдво першим переступити наш поріг.

        Сюди! – закусуючи зуби, «вітався» Тимур. Він звіром дивився на мене. Здавалося, що зараз, як вовк на беззахисне ягня, накинеться на мене і загризе.

            Я вже  звик  до такого звертання і  не надто дивувався, проте страшенно боявся цього гаспида у людській подобі. Боявся за своє священне середовище, за любу бабусю, яка дедалі ставала все немічною. Звісно, вона нічого не знала про моїх гнобителів і ніколи не дізнається. Хай на схилі віку не мучать її переживання. Достатньо з неї тих страждань, які пережила, ховаючи свою єдину дочку, а мою маму. Тоді від горя й вона ледь не пішла з цього світу…

      – Чого волочишся, наче побитий пес? Сьогодні ввечері – чекаю на базі. Чув?

      Я мовчав, бо, як завжди у такій ситуації, боляче пекло, під горлом, і вимовити яке-небудь слово ставало страшенно важко. Невже немає на землі   справедливості? Невже світом керує зло?

     – Страх втратив? – похмурившись,Тимур схопив мене за пазурі.

     – Прийду,  – промовив я, а його великі сірі очі ще досі чогось були невдоволені, бо чортом дивилися в мої.

            Повернувшись до хати, зібрав осколки від Буратіна, марно сподіваючись, що я ще зможу їх склеїти. Я поставив їх у картонну коробочку і гірко заплакав. Гіркота тих сліз була невимовною, вона душила і цілковито вмила мої щоки. Жаль боляче різав душу, адже я втратив ще й Буратіна, а яке тепер без нього Різдво?..

***

             Той  вечір був особливим, бо, замість снігу, лив густий холодний дощ. Здавалося, що навіть природа сумує на Різдво і плаче за моїм розбитим талісманом. Нікуди не хотілося виходити з хати, але, глянувши на бабусю, що вже солодко заснула, я накинув на себе плащ, прихопив парасольку зі зломленою спицею, та ліхтарик, і вирушив до бази. Так Тимур з Романом іменували  недобудований об’єкт  амбулаторії, який вже два десятиліття пустує і розвалюється на очах. Тут вони з іншими малолітніми наркоманами збиралися майже щодня, а я був у них посильним, тобто «принеси», «забери», «віднеси»… Вони б і мене вже давно «підсадили» на наркотики, чого я дуже боявся,  але не надто просто і дешево їх дістати, щоб ділитися.

До бази було ще далеченько, а ноги вже промокли і замерзли. Цієї зими з мізерної бабусиної пенсії не вдалося викроїти гроші на нові туфлі. Та на вид й старі не такі ще погані, тільки діряві знизу. Хто знав що серед зими буде дощ?  А він не припинявся, навпаки, посилювався, наче перед потопом, і вже не сам, а з мокрим снігом. Я геть змерз, аж почав труситися. 

Смуток весь час переслідував мене і вже став стабільним станом душі. Я не пригадую, коли востаннє посміхався і не пам’ятаю, коли у ямці під горлом не давив біль. Те, що щастя – це поняття абстрактне і його не існує, - я був упевнений до повноти. Ніхто в протилежному не міг мене переконати, хоча охочих цього робити не було зовсім. Не вірив я і в правду – не існує її.

Занурившись у тривожні думки, рухався по безлюдних вулицях, обходив  широкі  калюжі, що від суміші води і снігу стали схожі на бабусин холодець, якого, втім, вона вже давно не готувала. Через необережність я спіткнувся об камінь і впав на мокру холодну  землю, боляче вдарившись у праве коліно. Саме в цей момент позаду почув чиєсь повільне чалапкання.  Не підводячись, оглянувся назад. У сутінках виднілася постать у довгому плащі та широкому капелюсі. Ще більше злякався, коли цей чоловік простягнув до мене руку. Я вагався, чи давати йому свою, зрештою, відгукнувся на пропоновану допомогу.

        Куди поспішаєш у таку негоду та ще й на Різдво? Хіба це не сімейне свято – біля ялинки? – запитав незнайомець.

        …, –  я не знайшов слів дати відповідь, бо був страшенно переляканий, а зуби від холоду цокотали наче, старий годинник на стіні, тільки зі значно швидшим ритмом.

        Змерз? Ну, нічого, ходімо, –  міцна тепла рука цього чоловіка кудись мене повела, а я не мав сил вирватися, та й чи потрібно було це робити?

        К-куди ми й-демо?..

***

  Михайлику, – лагідний голос бабусі розбудив мене майже в обідню пору. Я пригадав учорашню ніч, теплу руку чоловіка, що допоміг мені підвестися з землі, але зовсім не пам’ятав, як опинився вдома і як переодягнувся у сухий одяг. На серці було якось і радісно, і тривожно. Турбувався, чи часом бабуся не дізналася, що  увечері виходив з дому, адже їй не можна хвилюватися. Треба берегти її здоров’я, бо аж жах бере, коли приходять думки про те, що рано чи пізно й вона покине мене. Аж тоді я залишуся геть сам…

– Вставай онучку, тебе питають хлопці.

            Почувши це, я схопився з ліжка і навіть не знав що мені робити. Невже Тимур з Романом знову прийшли поганити моє життя. Звичайно, вони не пробачать  вчорашнього. Я не виконав їхнього наказу: не прийшов на базу, а за таке вони обіцяли сповна відчути силу їхніх кулаків і ніг, а ще – гостру голку від шприца з наркотичною рідиною.

            Глянувши у вікно, з душі наче брилу зняв. Перед хатою стояли мої кращі друзі Сашко і Денис. Ці два рідні брати рік тому переїхали зі своїми батьками у Київ. Там живуть і навчаються. Їхній тато отримав хорошу роботу у якійсь фірмі, через те з сім’єю поселилися у столиці.

– Друзі! – я не приховував своїх радощів від зустрічі. Такого сюрпризу й не чекав.

        Мишко, з Різдвом тебе! – майже в один голос промовили брати.

        З Різдвом! Коли ви приїхали? – запитав я.

        Вчора ввечері. Хотіли одразу до тебе зайти, але була негода.

        Сподіваюсь, надовго приїхали.

        На жаль, ні. Лише на два дні.

        Шкода… Ми б з вами… – я хотів щось запропонувати, але згадав про своїх кривдників.

        Мишко, чого ти так засмутився?

        Ну… Це тому, що ви приїхали ненадовго, – сказав я, приховуючи другу частину свого смутку.

        Та ми не проти залишитися тут у бабусі довше. Спочатку тато так  й обіцяв, але вчора вночі у недобудованій амбулаторії стався вибух. Кажуть, там загинули діти, які гралися з вибухівкою. Тож після цього випадку батьки вирішили тримати нас біля себе, щоб і ми не вплутались в якусь халепу…

Хлопці ще щось казали, але я на деякий час і оглух, і онімів. Новина приголомшила мене. Попри все, шкода стало Романа і Тимура, адже смерть – це назавжди, а їхня злість могла бути тимчасовою, вони могли виправитися, кинути пиячити і приймати наркотики. А у них також є батьки, яким цей «різдвяний подарунок» аж ніяк не приніс радість.

– Мишко, ти якийсь дивний, – помітив Денис.

– Що?.. Ні. Вибачайте, друзі, що тримаю вас на порозі. Заходьте до хати. Чого ми тут стоїмо? Заходьте! Я так радий вас бачити! Я стільки всього хочу вам розповісти…

– Чудово! У нас теж багато новин, – сказав Сашко.

– У тебе немає ялинки? – підмітив Денис, щойно опинившись у хаті.

– Немає, – мені стало якось аж незручно, - на жаль, немає…

– Але ж чому? – для Дениса це було дивиною.

– Я вважав, що прикрашати ялинку без батьків не має сенсу. І я дотримувався б цього принципу й надалі, але вчорашня ніч змінила мою думку і змінила мене цілковито. Друзі, на Різдво справді стаються дива.  Я в цьому переконався особисто. Наступного Різдва я неодмінно прикрашатиму ялинку на честь моїх батьків.

– Наступного Різдва? А чому не зараз? – здивовано запитав Денис.

            – Авжеж, - приєднався до розмови Сашко, – Нашій бабусі тато привіз дві ялинки на вибір, але з-поміж них не було чого вибирати – обидві красуні. Одну бабця вже прикрасила, а друга ж пропаде…

            – Не пропаде! – категорично заявив Денис і закомандував, – За мною!

            Невдовзі ми з друзями у хаті встановили ялинку. На горищі я знайшов коробку з іграшками, яка покрилася товстиш шаром пилу. Очистивши її, почали прикрашати святкове дерево. Це було надзвичайно цікаво. Я брав в руки  іграшку, милувався нею і чіпляв на гілочку, а потім діставав наступну. Та, наступна, виявилась не такою, як усі – то був Буратіно. Отже, у нас були два Буратіна, а я й не знав! Цього разу я також не причепив його на ялинку, а поставив на стіл.

Розвісивши усі іграшки, на дні коробки я виявив фотографію, на якій були зображені мої тато і мама. Вони такі молоді, красиві, усміхнені і щасливі дивилися на мене, наче живі. Я притулив картку до своїх грудей і ледь стримав сльози. Потім знову глянув на фотографію.

«Як я вас люблю…» – прошепотів я тихо і подивився на зворотний бік фото. Крізь зволожені слізьми очі, наче через густий туман, прочитав зроблений олівцем напис, який вразив до глибини душі: «Ми – поруч». Ці слова стали для мене посланням від рідних і потіхою аж до сьогодні. А тоді перед очима знову постала вчорашня різдвяна ніч, а особливо чоловік у широкому капелюсі, що простягнув свою руку, потискання якої було дуже знайоме. Таке тепло, лагідність і опору здатна була передати рука тільки рідної людини.

 

 

Бабічин Юрій Юрійович

 

 

 

 

Чудасія перед Різдвом

 

«Хіба зараз у нас Різдво? Сміх один: пуза наб`ють смаколиками - і телевізор дивитися! От раніше бувало... І свято було як свято - всякі там гуляння, колядки і справжнє ворожіння – все, що начаклували, - збувалося. Навіть найстрашніше...»

Так думала Зінаїда Тепла, повертаючись пізно ввечері з роботи додому. На календарі - 5 січня, тому нічого дивного в тому, що Зінька згадала про це свято, не було: дуже вже їй не хотілося бути у черговий Святвечір (для невігласів - переддень Різдва) на самоті, як у минулий і позаминулий, і поза-поза... загалом, як завжди.

«Що ж завтра робити? Знову піти до Марії Антонівни? Ні-і! Вона знову почне співати арії і вимагатиме овацій. Цей варіант мені давно набрид».

Треба сказати, що з Марією Антонівною, сусідкою з квартири навпроти, Зіньці що називається «пощастило»: бабусі було майже дев`яносто років, сімдесят з яких вона пропрацювала в опері хористкою, і тепер у старечому маразмі вважає себе великою співачкою, а в Зіньці вбачає вдячну публіку.

«Та ще її півень! Так і намагається клюнути. Це ж треба додуматися: завести півня в якості домашнього улюбленця. Ой, вмерти зі сміху можна, коли Марія Антонівна гуляє зі своїм Петриком-півником: вона вперед, а півень позаду, наче він стару вигулює... О, придумала! А запрошу-но я своїх дівчат - Ольку, Наталю, Віту та Світланку. Адже давно не бачилися. Точно-точно, ось як інститут закінчили, так відтоді й не зустрічалися. Чотири роки минуло. Ні, ми, звичайно, передзвонюємося, але ж побачити всіх хочеться!..»

Наступного дня зранку Зінька засіла за телефон. Час збору призначили на 22.00: щоб встигнути і за святковим столом посидіти, і наговоритися, і на судженого-ряженого поворожити.

Народ зібрався вчасно. Швиденько віддали належне Зіньчиній куті, вареникам з капустою та тушкованій рибі, поділилися останніми новинами. За столом запанувала тиша.

- Ну, так і сидітимемо? - першою не витримала Олька і нетерпляче труснула рудою гривою. - Як ворожити збираємося? І взагалі, громадяни педагоги, хто ще пам`ятає, як там у класика:

«Раз в крещенский вечерок девушки гадали,

за ворота башмачок, сняв с ноги, бросали…»

- Ну, завела ліру, - невдоволено повела довгим носом Віта. – До чого тут хрещенські ворожіння? Завтра Різдво - по-перше. А по-друге - де у нас є ворота, і як ти збираєшся знайти свій... хм... дуже недешевий черевичок, викинувши його з п`ятого поверху?

- Зінько, бери командування на себе: ти завжди цікавилася містично-чаклунськими речами - он у тебе на стінах скільки відьом. Так що, напевно, знаєш кілька ворожінь, - підтримала Віту Наталка. - Я згодна спробувати першою.

- Ви чого, дівчата, я нічого такого не знаю, - почала віднікуватися Зінька. - А панночок моїх я колекціоную: це ж просто ляльки.

- Нічого собі ляльки! Ти ж даєш їм імена і, - я сама чула, - розмовляєш з ними, - відкрила Зіньчині секрети Світланка. - Так що давай, розповідай, що там тобі твої подружки-відьмочки нашептали.

- Гаразд. Тільки потім не нарікайте, - погодилася Зінька.

Для початку вирішили обрати ворожіння нестрашне: Наталка мала вибігти на перехрестя і, дочекавшись першого зустрічного чоловіка, запитати, як його звуть. За правилами, її наречений буде мати таке ж ім`я і ту ж красу, що і перехожий. Ніякої небезпеки не було, проте дівчата сховалися за рогом будинку, щоб прийти на допомогу подрузі.

- Ох, ну і кадр! - не могла віддихатися Наталя. - Вихлоп такий, що відразу закусити хочеться. І красень ще той: синя неголена пика і лисина в півголови. Звуть Серьогою. Ну, Тепла, дивися: якщо мені таке щастя попадеться, я з тебе зроблю Замерзлу... - погрожувала Натка.

- Я тут з якого боку? - обурилася Зінька. - Сама собі наворожила, самій і розбиратися.

- Що далі будемо робити? - запитала Світланка.

- Міряти стіну взуттям: чий черевик першим досягне протилежної стіни, та першою одружиться, - стягнула взувачку Зінька. - Давайте, по черзі.

Панянки, сопучи від напруження, з серйозним виглядом почали прикладати взуття до стіни.

- Ура! Я перемогла! Я перша знайду собі чоловіка, - раділа Світланка.

- Звичайно, з твоїм 40-м розтоптаним усіх можна перемогти, - невдоволено бурмотіла Олька. – Зінько, давай щось персональне. Колективно ворожити нецікаво.

- Добре б із дзеркалом і свічками, але це дуже страшно. Хоча... є ще одне ворожіння з дзеркалом. Зараз я повернуся, - і Зінька вибігла з квартири.

За стіною почувся спів, потім - бурхливі оплески, потім - обурене кудкудакання, і в дверях з`явилася Зінька з... півнем у руках.

- Швидко принесіть з ванної кімнати дзеркало, налийте у щось води і насипте трохи пшона - там, у шафці є, - керувала Зінька, не випускаючи з рук півня. - Олько, ти найголосніше обурюєшся, тепер твоя черга. Бери півня.

- Я? Чому я? Та я нічого такого, - знітилася Олька, беручи птаха.

- Тепер випускай його обережненько. Подивимося, що буде: якщо півень почне розглядати себе в дзеркалі, значить, попадеться тобі за чоловіка самозакоханий бовдур; почне півень воду пити - з алкоголіком одружишся; якщо півень зерно клювати почне - газду знайдеш, будеш з ним жити, як у бога за пазухою, - коментувала Зінька.

Півень довго ходив по кімнаті, нарешті підійшов до розсипаного пшона і почав клювати. Позаду голосно видихнули: це заспокоїлася Олька.

- А тепер мені, мені! Я теж хочу дізнатися щось про свого судженого, - зарепетувала Віта.

- Добре, - погодилася Зінька, - ходімо всі зі мною.

Дівчата вийшли з квартири і піднялися поверхом вище. Зінька присіла біля вхідних дверей однієї з квартир і прислухалась.

- О, добре чути! Давай, Віто, йди сюди, слухай і намагайся запам`ятати, про що говорять.

Віта пригнулась до замкової щілини.

- Васю, іди, молочка наллю... Киць-киць...

- Зінько, це що таке?! Мій чоловік буде схожий на кота в марець? - відсахнувшись від дверей, обурено заголосила Віта.

- Ні, просто це буде блондин на ім`я Василь, - трохи подумавши, відповіла Зінька.

- Ну те, що Василь, - я ще зрозуміти можу. Але чому блондин? - дивувалася Віта.

- Елементарно, Ватсон. У моїх сусідів чудовий білосніжний перс, - посміхнулася Зінька.

- Все, Тепла! Тепер ворожимо для тебе. Досить над нами знущатися. І щоб стра-а-а-а-а-шно було... - закотивши очі, завила Олька.

Зінька, кивнувши, почала готуватися. У кімнаті, яка правила їй за кабінет, скачала килим; принесла дві церковні свічки, окраєць хліба, сіль, п`ять чашок з водою і крейду. Потім наказала дівчатам взятися за руки, а сама крейдою окреслила коло. Запалили свічки, і Зінька, наказавши подружкам у жодному разі не перетинати лінію кола, почала читати заклинання:

«Суджений мій, ряджений, покажися!

З`явися у вогні, стань тінню на стіні...»

У кімнаті згустилися тіні, полум`я свічок піднялося високо, почулися незрозумілі шепоти…

«Суджений мій, ряджений, покажися!

З`явися у вогні, стань тінню на стіні...»

За вікном, зовсім близько, завила собака. Дівчата перелякано перезирнулися. А Зінька, закривши очі й розгойдуючись, виводила:

«Суджений мій, ряджений, покажися!

З`явися у вогні, стань тінню на стіні...»

І тут Олька, не витримавши напруги, зойкнула, підстрибнула і кинулась тікати з кімнати. Запанікувавши, подруги побігли слідом. А за ними потягнулася величезна безформна тінь. Дівчата мчали, не розбираючи шляху, натикалися на стіни і весь час відчували загадковий рух позаду.

Ніхто не пам`ятав, як опинилися на кухні за зачиненими дверима. Затамували подих. І раптом Зінька побачила, що у всіх її панн-ляльок, які жили тут, очі світяться червоним, а головна панночка-відьма - Солоха, подарована лялькарем з Сорочинського ярмарку, - хитро підморгує господині.

Довго дівчата не наважувалися навіть висунутися з кухні. Однак втома брала своє, і врешті-решт усі пішли спати.

Вранці намагалися не згадувати про нічні події. І не говорили б про це ніколи, якби раптом ворожіння не почало збуватися.

Світланка через півроку дійсно одружилася - першою.

Наталка незабаром познайомилася з красенем чоловіком на ім`я Сергій, основною перевагою якого була повна відраза до спиртного.

А Ольчин коханий Славко виявився газдою з великої літери: сам робить ремонт у квартирі і взагалі займається домашніми справами.

Віта, звісно, закохалася в чарівного блондина на ім`я Василь, хоча завжди віддавала перевагу брюнетам.

І всі дівчата дружно вирішили, що обов`язково доведуть справу до кінця і дізнаються, хто ж суджений Зіньки.

Тим більше, що Різдво вже не за горами: залишилось трохи менше року.

 

Дарія Китайгородська

 

 

 

Тиха ніч

 

 

А Я був поряд, коли людство любило, коли людство страждало, коли людство народжувалося та вмирало. Я ніколи людство не полишав…

 

Старий чоловік забивав довгі цвяхи в ляду, яка покривала колодязь. Білий сніг, присипаний чорною землею, приховував людську кров. Минув тиждень, як радянські війська увійшли до районного центру, саме перед Новим Роком. Та радощів у сім’ї Гнатюка не було – молодшу доньку фашисти вивезли до Німеччини, а старша…

"Ой горенько мені, старому. За що ж така кара…", - тяжко зітхнув дід. Старша, Катерина, примудрилася під час війни вийти заміж, завагітніти та проводити чоловіка на фронт. Вже й час пологів настав, саме коли визволяли це селище, та разом із такими подіями прийшла до хати звістка про смерть її чоловіка. Руда, із сонячними веснянками на обличчі жінка й слова не промовила, тільки закричала, як зранений звір, завила – роздираючи увесь світ своїм самотнім горем, а за 20 хвилин до цього нелюдського виття приєднався дитячий розпачливий плач: дитина вийшла зі зраненого болем материнського лона… Жінка знепритомніла, коли ж розплющила очі – старий, намагаючись утішити свою нещасну доньку, підніс їй маленьке, таке ж руденьке, як і мати немовля. Вона ж, пильно вдивляючись неначе скрізь дитину, тільки й прошепотіла хриплим голосом; "Геть. Іди геть, примаро".

Минув тиждень. Катерина вже вдруге спробувала заподіяти собі смерть. Тягнуло її до води у глибокому колодязі. Першого разу солдат вчасно схопив за поли куфайки, а сьогодні батько встиг. Тож колодязь був позабиваний, донька збожеволіла, а голодне немовля кричало на руках безпорадного дідуся…

 Того ж часу в селищі, тягнучи старенькі сани по розбитій дорозі, з’явилася постать жінки. На санях серед зібраних пожитків сиділо троє дітей, як горобчики, а поряд допомагало їй ще двоє старших. Вимушена залишити своє рідне гніздо, зруйноване під час наступу війська, родина шукала притулку. Ходили вони від двору до двору, благаючи про нічліг, але вже третя відповідь лунала: ні. Стомлена жінка присіла на колоді, кажучи відсутньому чоловікові: "Миколо, чи ти пам’ятаєш, що завтра Різдво?.. Як дивно відчувати себе на місці Матері Божої, але без Йосипа. Господи, прости. Пресвята Діво Маріє! Чи Ти чуєш мене? Чи Ти є? Зглянься на моїх дітей, допоможи! Святий Йосипе!" Із цими словами вона, ковтаючи гіркі сльози, почала молитися: "Радуйся Маріє, благодатна – Маріє, чи Ти радієш дивлячись на нас, на цих малюків? Чи Ти тішишся з того горя і відкинутості? – така розпачлива думка промайнула у голові жінки: "Господь з Тобою". – "Господь зі мною?.." Як відлуння, неначе відповідь Богородиці пронизали ці слова жінку. Повернувши, як на чийсь голос голову, вона побачила на розі самотню хатину…

Старий Гнатюк відчинив двері. "Мир вашому дому, і нехай Вас благословить Господь…" – почала жінка. "Господь, кажеш? Де твій Господь?! У нашій родині Він не мешкає!" – гнівно гаркнув старий. Хотів вже зачинити хату, але очі помітили купу діток, які мовчки тулилися до матері. Пустив. З хати на жінку повіяло теплом і якоюсь порожнечею, як із погреба. Тільки свічка на столі мерехтіла. Одразу жінка й не помітила Катерину, яка забившись в кутку сиділа – бліда, із широко розплющеними очима. Ще за мить почула дитячий плач – серце тьопнуло, вона перелякано здригнулась. "Це онука, народилася тиждень тому. А донька, як бачиш – збожеволіла. То де ж той Бог" – стомлено відрік старий, ставлячи на стіл варену картоплю й окріп. За мить він здригнувся: "О-о-о… То ти теж при надії? – вказуючи очима на живіт. – Кого чекаєш?" Жінка ніжно усміхнулася: "Різдва, дядьку…?" – "Йосип я". – "Як дивно… А я Марія". Дивилися, при мерехкотінні свічки, молоді очі в старі , із захватом і здивуванням, посеред купи діток і хворою жінкою, на Святвечір…

"Заспівай" –  несподівано хрипло прошепотів старий оторопілій гості. "Заспівай мені ту пісню, яку матінка в дитинстві мені співала". І не зводив очей з неї. Марія зніяковіла, озирнулася перелякано на діток, а ті, понабивавши ротики картоплею, зайняті були. А Йосип все очі не відводить, жадібно пронизує її, і стільки в них голоду, стільки спраги, якої бульбою не наситиш, а навіть вином кращим не заллєш! Може б і відмовила вона, та те дитятко у череві так забилося, так занепокоїлося, що най, як світ весь заволав: "Заспівай! Заспівай!". І дрижачий ніжний голос понісся відлунням по темній оселі: "Нова радість стала, яка не бувала…"

Тіні падали на стіни. А й дитятко рудої Катерини змовкло, а й ротики діточок рідненьких із замурзаними личками повідкривалися, заворожено. А й Катеринин погляд скляний і той став м’яким, неначе щось побачила живе, квітуче, тепле…. Ще б одна мить, і, здається, що зірка тая у хату скрізь шиби увірветься! І як усі ті сердечка перебували на вершині насолоди – гуркнуло щось знадвору, та й увірвалося разом із холодним, гострим як лезо вітром до відкритих дверей… Став посеред хати вояка у шинелі: "А що, бачу дядьку, у вас тут колядники завелися!" Та не встиг він доказати, як схопилася Катерина, немов вовчиця спритна, та як закричить: "Васю! Васічку! Рідненький, ти ж живий!" І обвила його так міцно руками схудлими, як плетена берізка  стовбур дуба, і цілує його, і сміється. Та чужий не довго думав, – відштовхнув нещасну, відлетіла вона до самого кута, та й розпласталась. "Геть! Примаро!" І де ж та радість поділася?! Де ж та зірка ясна утекла… Свічка згасла. Пітьма. Дитячі крики роздерли чорну оселі. Старий Йосип схопився, не знаючи, кого рятувати, приголомшений. Сама тільки жінка вагітна стояла напроти, обличчям в обличчя з гостем холодним… – "Христос народився". Чоловіче обличчя вишкірилося зловорожим оскалом. "Де? Покажи, де твій Христос?! Заткни своїх щенят і покажи мені Христа!" Задеревеніло у неї тіло. Пітьма. Глуха тиша оповила оселю. Тільки одинадцятеро сердець билися гулко, в напруженні, в страху посеред цього світу.  Аж раптом зістрибнув п’ятирічний Степанчик з лавки, схопивши ручками зі столу щось, підбіг, та й став поміж незнайомцем і Марією: "Мамо, мамо, це ж пастушок прийшов! Ти голодний? Ти злий, бо голодний? Ось, на хлібця…"  А скільки того часу пройшло – ніхто не знав. Може й вічність, а може й мить. "Тю… Христос…" – тільки й в змозі був промовити чужинець, розвертаючись спиною до переляканих мешканців.

Вийшов. Щільно закрив за собою двері. Ніхто ані поворухнувся, тільки Степанчик, начебто й нічого не сталося, спокійно пошкутильгав до столу. Сів. І з кутка залунала пісня: "Тиха ніч, свята ніч, сльози витри  з своїх віч. Божий Син прийшов до нас, світ увесь любов’ю спас…" – співала божевільна Катерина.

 

…З ранковою зорею Марія народила хлопчика. Коли руда Катерина прокинулася, то побачила у променях ранкового зимового сонця жінку, що годувала грудьми руде немовля, а на другій руці лежало ще одненьке – чорнявеньке. "Ти хто?" "Я Марія". "А! Ти та сама свята Марія!" "Що ти. Ні. Я просто жінка…" "Ох, не кажи мені, що ні! – перебила її божевільна – Я бачу, я все ба-а-чу, он скільки навколо тебе дітей! Я на Небі! На Небі!.." – співала на повний голос Катерина, підскакуючи босими ногами по земляній підлозі, побігла до порогу, відкрила навстіж двері… Та й впала замертво… Полишивши на землі Йосипа з Марією на дітей незрілих, рушила навпростець – у Небо…

 

 

Островська Ірина Іванівна 

 

 

 

Дух Різдва

Нарешті цього року буде правильне свято, таке, як годиться. Я не порушу приписів лікаря буду шануватися, не запрошу жодного гостя і, напевно, не перевтомлюся :

-  Будьте ласкаві, дістаньте той пакунок, тільки обережно!

-  Там скло?

-  Ні, там дідух[1].

-  Це ялинкова прикраса?

-  Ні, це обжинковий сніп.

-  Так шурхотить, ніби дзвіночки.

-  Це коробочки льону, переплетені із вівсом, колосками пшениці і жита.

Довго розповідаю, що це символ Нового року, а у древніх рік починався, коли закінчували на полях збирати врожай, потім це свято перемістилося на весну: «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» Обережно розпаковую, запопадливо відганяючи папугу, яка не першу зиму облизується на колоски у снопі, і врешті переможно тицяю дідуха під ялинку — замість Діда Мороза. Пасувало б новий уже купити чи замовити, щоб сплели спеціально для нашого дому, але якого б красивого дідуха не виготовили мені майстри, я знаю, що вкотре порушу традицію і не спалю ось цей сніп, що зараз під ялинкою, по святах, а знову дбайливо запакую і обережно покладу до сховку.

«Скільки сірих днів розфарбував час», — думаю про себе, розвішуючи ялинкові прикраси. Я збираю їх з дитинства, і у кожній з них живе джин, як у лампі Аладіна. Мої джини не вміють виконувати бажання, але вони владні над часом — зберігають спогади і варто лише несміливо доторкнутися до іграшки, щоб перенестися у минуле. Жодного разу не вдалося швидко прибрати ялинку, і цей рік не став винятком — джини захопили мене у полон, я застигала у теперішньому і оживала у минулому…

…Від полазників[2] та колядників щороку не можливо було протовпитися до столу, на якому пашіли дванадцять пісних страв[3]. Мати за добу знімала ґвалт, що ми нічого не встигнемо, осоромимося і вечеря не буде готова вчасно, адже сідати до столу слід із першою зіркою. Ніч ніхто не спав, увесь день перед вечерею мусіли постити і пріти на кухні, з чола рясно лився піт…

Боронь Боже згадати у переддень Різдва слово «мак»! Це до шкідників у хаті! Ніякого маку, тільки городина! У макітрі до куті розтирається городина, по підлозі розсипали жменю городини і ось, нарешті, перемога: «Мамо, а Катря мені за пазуху всипала маку!» Все, справа зроблена — провокація вдалася, і батько не стримується: « Кіро, не кажи мак, а городина! Правда, мамо?» Ох і весело, знову не витримали дня без цього незамінного слова. Наступного року треба буде вигадати щось нове, цікаво, чи купляться? «Годі дівчата! Годі! Йдіть з кухні! Йдіть приберіть стіл чи одягніть ялинку», — мати супилася і ображалася. А ми від цього ставали ще більш жартівливими, адже на Святвечір не годилося сваритися і гніватися, отже, якщо мати грішить і злоститься, то у пекло потрапить не тільки підступний провокатор, що спокусив проказати слово «мак»… Мати вголос нарікала, що Святвечір зіпсовано, і ніяка страва тепер не вдасться, і гості даремно сподіваються на смачний частунок. А на всі закиди, що на Закарпатті немає традиції Святвечора і ніхто з гостей не посміє критикувати господарів, мати солодкаво-фальшивим голосом наказувала сестрі: «Кіро, а йди глянь, чи не зійшла перша зірка». Справді, звідки людям, які вперше бачать різдвяну вечерю, знати, чи густою має бути грибна юшка і коли її слід подавати?..

Кутя заправлена медом, горіхами, присмачена родзинками та городиною, з молитвою викладалася у велику миску, поруч клали одну, спільну для усіх, ложку. Із смачної страви кутя перетворювалася на сакральне уособлення нашого роду, у момент, коли запалювалася свічка, ми знали, що душі померлих пращурів прийшли до нас і спостерігають, як ми їх вшановуємо та згадуємо. Вони теж будуть вечеряти — вночі, коли всі поснуть і загаситься світло, для них стоятиме накритий стіл, їх чекатиме ложка у мисці з кутею. Ось чому на Різдво усі мають бути вдома: щоб духи роду бачили своїх нащадків, оберігали їх та наділяли своєю силою.

 Ми мали бути обережними і уважними з кутею, вона і відділяла нас від світу мертвих, і об’єднувала із нашими предками. А щоб пращури не завдали нам шкоди, ми розпочинали Святвечір з могутнього оберегу — по старшинству мовчки передавалася єдина ложка, і кожен член сім’ї з’їдав із спільної миски по ложці куті. І лиш по тому батько запрошував на гостину духів роду та не забував пом’янути тих, хто заблукав у лісі, втопився у воді чи не повернувся з далекої дороги... Цілі зерна пшениці, розтерті зерна маку у меді — то все уособлення душ…Адже душі теж зерна, живих і мертвих, не зникають, не розчиняються… Ми — нащадки — насіння, вцілілі зерна у колосках на дідуху… Духи роду будуть у будинку вечеряти три ночі, а нам, живим, слід на різдвяні свята щоранку відділяти себе від тих, кого уже немає з нами, і сніданок розпочинати з обов’язкової ложки куті. На третій день Різдва душі померлих знову повернуться у вирій, можна буде прибрати із столу кутю та витрусити скатерку.

…Сідали за стіл, ледве батьки встигали умитися непочатою водою, витертися новим рушником, та проковтнути по ложці смачної куті, та проказати, передавши мені, як найстаршій, ложку, що Святвечір — суто сімейне свято, як починали приходити гості. Батьки незмінно дивувалися, коли чули стук у двері, зачудувано викрикували: «Хто там?» (хоча знали, що має прийти Сергій). Я поривалася бігти до дверей, мати вмовляла спершу з’їсти куті і почекати, поки сестра зробить те саме, казала, що дівчині не годиться відчиняти у Святвечір, потім батьки сперечалися: господар чи господиня має йти відкрити двері, що буде доброю прикметою; за перемовинами і моїми благаннями не тягнути кота за хвіст, виштурхували тата. Нарешті поріг оселі переступав мій хлопець — високий, стрункий, дещо сором’язливий парубок. З одного боку, батьки хмурилися, що родинної вечері не вийде, що порушуються традиції, з іншого — раділи добрій прикметі, що і цього року на Різдво уперше поріг переступив хлопець…

 Хоча чому порушуються? Адже наречений приходив до нареченої на вечерю у Святвечір — знайомився із майбутніми родичами і куштував кутю родинною спільною ложкою, як символ, що дух роду має його рахувати за свого, так він долучав свою душу до роду, який мав продовжити, а потім наречені відкланювалися і йшли на ще одну вечерю — до батьків парубка, де наречена долучалась у такий самий спосіб до духів роду нареченого. Тільки раз у житті випадала нагода побувати на двох вечерях в один Святвечір.

…Батько казав, що без колядки за стіл не пустить, Сергій соромився, червонів і виправдовувався, що не вміє співати, не знає колядок і взагалі у нього застуда. Але вони вдвох, після нетривалих перемовин, затягували дитячу колядку: «Нова радість стала…», тато щороку забував, що у нього баритон і під кінець збивався на тенор, я не витримувала, кидалася на допомогу моєму наймилішому гостю і починала підтягувати басом, тато спам’ятовувався від маминого сміху, спершу насуплено змовкав, тоді починав розмахувати руками і вголос викрикувати нам: « Не співайте « у Бога вповився», а «убого вповився»», — кумедно обіймаючи себе обома руками і зображуючи Ісусика в пелюшках. Я кивала і дзвінко заливалася сміхом — скільки можна торочити одне і теж — підморгувала мамі і шептала на вухо Сергієві: «Боронь Боже, аби щось напевне знати».

 Нарешті по ложці куті з’їдаємо ми з Кірою, і знову дзеленчить дзвоник: «Бог предвічний нам народився…» — поки лунає колядка, запалюємо ще кілька свічок. Мати нишком доставляє тарілки, нарешті хлопці віншують[4] і з жартами розсідаються за столом, куштують спільною ложкою кутю. Грибна юшка, капустяники[5], хто що встиг перехопити і проковтнути, не пережовуючи, бо двері розчиняються навстіж і треба підспівувати новоприбулим полазникам: «Небо і земля, небо і земля, нині торжествують, Ангели й люди, ангели й люди весело празнують !» — колядують голосно, щиро, на давню і мало поширену мелодію, не завжди втрапляють у ноти, але горлянки не шкодують...

Під столом пахуче сіно: символ ясел у Віфлеємі, під скатертиною — гроші, а поверх тканини — китиці калини, червонобокі яблука, горіхи і часник. Сестру підколюють, чи буде вона цього року мити ложки і виходити надвір ними стукати, щоб почути по собачому гавкоту, звідки буде її наречений. Хлопці щипають Кіру за щоки, норовлять полоскотати, але вона в’юном в’ється і виправдовується, що їй не варто про женихів думати після того, як в хаті заколядував хор з вовків.

А потім наставала черга нежданих гостей — перед тим додолу падали ножі, вилки, певна прикмета, що за столом ще не всі зібралися і слід чекати ще когось, і від того на серці ставало погідно і мило: комусь в останній момент пощастило вскочити у потяг; до когось приїхали несподівані гості з інших країв і хочеться показати їм місцеві традиції; десь згадали, що обіцялися прийти до нас заколядувати… Вкотре грюкали вхідні двері, і тут уже ніяких свічок не вистачало, бракувало освітлення — вмикали верхнє світло, тіснилися за столом, доставляли стільці, столові прибори, але ж і гамірно було…

Десь о десятій вечора приходили дві маленькі сусідські дівчинки — високими, чистими голосами співали про пташку, яка весь світ облетіла і прилетіла до нас, щоб напророкувати цьому дому: «Добрий вечір, щедрий вечір, добрим людям на здоров’я…», слухали тихо, аж не дихали, по шкірі ходив мороз, і могутній Дух Різдва у цю мить благословляв кожного з нас на щастя і долю, ми відчували це…

-  З Різдвом тебе! — бадьорим голосом вітає телефоном.

-  Дякую, — я вже і забула, що колись Сергій і слова українською не міг вимовити. — Дуже приємно тебе почути на Святвечір.

-  Хочеш, заколядую?— жартує.

-  Краще повіншуй.

-  Знаєш, може, це і невчасно, але я з такою втіхою згадую, як ми святкували Різдво. Святвечір був найщасливішим моментом у моєму житті, — ще говорить багато приємно-щемливих речей, і у мене мимоволі навертаються на очі сльози. Сергій миттєво вловлює зміну мого настрою, вправно повертає мене у погідний стан і лише по тому починає відкланюватися. — Не буду тебе втомлювати. Щасливо! — а я задумливо тримаю у руках телефонну трубку.

Знову дзвінок, цього разу телефонує матуся. У неї ніжний та мелодійний голос, говорить із любов’ю, заспокійливо туркоче до мене, як голубка. Питаю, чи не втомлювали її натовпи гостей на Різдво, чи не важко було: « Ну що ти, це був такий особливий момент, оселя наповнювалася веселим гомоном. Що може бути краще за молодь, яка так гарно відпочиває. Я сумую за тими часами».

Ще приходять електронні листи, СМС із привітаннями, нарешті телефонує Кіра. Спершу питає, чи не покращало мені, потім цікавиться, чи не втнула я якогось вибрику (як відчуває, що я прибрала власноруч ялинку), розповідаю, що суворо дотримуюся постільного режиму і навіть куті не приготувала. Сестра добрішає і каже:

Із стравами чи без них, а з нами завжди буде Дух Різдва. Папуга ж ще не об’їла твого порохнявого дідуха?

Ні, що ти…

 А я сьогодні готувала вечерю і згадувала, як у нас в юності минав Святвечір. Пригадуєш, як хлопці приходили? Як колядували?

 А вертеп[6]?

І чого пастирі[7] завжди не хотіли всередині шопи[8] запалювати свічку? Мають запалювати у кожній оселі!

Мені сьогодні не раз нагадали про Святвечір. Я думаю, чи не прикрашаю спогадів. Ніби що такого було? Завжди щось йшло не так…Сергій не хотів колядувати, Андрій із Степаном фальшували, хтось із присутніх обов’язково розбивав щось із посуду, мама хвилювалася, тато весь час робив зауваження і казав, що усе має бути інакше…

Ти не права. Усе було чудово. Пригадуєш, коли ми поверталися по вечері із Коляди[9], на кухні була гора перемитого і випуцованого до блиску посуду. Коли ми перед Колядою починали збирати із столу, батьки казали, що не потрібно, щоб ми не затримували компанію і якнайшвидше йшли. А поверталися значно пізніше, ніж обіцяли, тихо роззувалися, кралися на кухню відігріватися чаєм, розмовляли тихо, щоб їх не розбудити. У вітальні на ялинці горіли гірлянди, на прибраному столі, у порцеляновій мисці, стояла кутя із ложкою.

А ложку залишали, щоб вночі на вечерю могли прийти духи тих, кого уже нема з нами… Я навіть прислухалася вночі, чи не шурхотить під столом сіно і перевіряла, чи не зібгалася на ранок скатертина у складки…

Катерино, перестань мене лякати!

Кіро, я жартую. То ти кажеш, що я не прикрашаю, а применшую минуле?

Може, це захисна реакція і тобі так легше пережити теперішнє?

Хтозна, але відчуття свята у мене є.

Тоді віншуй.

Віншую вам, молодята, в Коляді

Проживайте в гаразді,

Без клопоту, без біди,

До другої Коляди,– Кіра підхоплює і продовжує більш жартівливо:

Віншую-віншую,

Ковбасу чую,

Аж маєте дащо дати,

Не дайте довго чекати.

Христос ся раждає!

Щасливого Різдва, Кіро.

 

 

 

Пригара Христина Михайлівна

 

 

 

Різдвяна байка. Так буває…

 

«З Новим роком та Рождеством», - голосом Кузьми співав радіоприймач, що мовчки за вказівкою водія виконував свою щоденну рутину – розважати сірі секунди, хвилини, рідко години пасажирів, які з кислими мінами і холодними руками мовчки тицяли водію 2 гривні, а потім ставали на свій п’єдестал всередині королівства з кріслами і тонкими автобусними артеріями-трубочками.

«Завтра Різдво, а я сиджу тут у переповненій маршрутці абсолютно самотня на весь сніжно-білий світ. А колись, давно, у минулому житті, яке було лиш сім років тому, а здається вже сім століть назад матуся в цей же, мабуть, час готувала диво-страву, яку ми називали кутею. Мама тоді ще була. Просто була.  А солодкий мед замінював цукор. Дід був пасічником, - схилившись до вікна і малювала у пам’яті картини пензлями минулого жінка, якій було лише двадцять чотири, хоча обличчя виглядало на років п'ятнадцять дорослішим, -  тому завжди усіх пригощав медом. Липовим… пам’ятаю його смак, та запах уже забувся. Не стало діда – не стало і меду. Мабуть, старенький забрав його на небеса, щоб там пригощати Ангелів і Святих. В раю не хворіють тому, що мій дідусь щедро усім насипає меду в калиновий чай. Тоді він весело посміхається,а його сиві вуси сміються з ним, коли Ангели  йому говорять, що липовий мед – найсмачніший…. »

Сльози, стримайтесь, Марті не п’ять років, Марта не впала зі свого триколісного ровера, яким завжди гасала по коридору вдома. Марту ніхто не пожаліє, лише осудить. Мовляв, усім важко і ХТО ВОНА ТАКА, щоб ревіти у всіх на очах в передріздвяну ніч. Вона не особлива, у кожного був дід,мама, тато, кіт, собака, цуценя, які мовчки йшли з життя, яких більше ніхто не бачив. Мовчи, витри очі рукавом пальто і мовчки слухай радіо – це входить у вартість проїзду.

Дух минулого завжди боляче б’є у дорозі, коли ти очікуєш релаксації і нірвани, а натомість отримуєш сльози, гарячку і спогади. Та можливо не всіх він зустрічає .Щасливі не помічають часу. Дух навідує тільки самотніх , складаючи їм компанію. Проте він не дарує спокою, а обхоплює годинниковою стрілкою горло, видавлюючи сльози. Після зустрічі з Духом ти завжди залишаєшся у компанії з болем і розчаруванням. Правду кажуть буддисти: «Все найкраще було позаду». І це позаду тебе наздоганяє кожного разу, коли ти згадуєш свої особливі миті, надто тоді, коли попереду ти їх уже не бачиш.

Не бачила їх і Марта. Дівчинка-метелик, колишня дівчинка-наркозалежна. Теперішня прибиральниця у великому торговому центрі.

«А пам’ятаєш Мартуню, як ви з бабцею колядували, - шепоче Дух, - «Нова радість стала», пам’ятаєш?» В голові бабусиним голосом, долаючи часові простори, віки, лунає такий світлий мотив віри в того, що колись усе зміниться, що рано чи пізно Боже дитя простить усі погрішності. Та Марта сумнівалась, він їй не простить. Ніколи. Їй ніхто не простить. Вона навіть забула,як молитись . А він забув про неї.

У голові Марти Дух почав малювати картини із минулого – он мама, яка вона щаслива. Матуся пригортає свою донечку , цілує її у русяве волосся.

 «Мамо, мамо, а чого до нас Дід Мороз не приходить. Он до сусідської Галі завжди приходить і приносить їй цукерки». Мама одразу вигадує чергову відповідь, що Дід Мороз – це той самий Миколай, який недавно і до неї приходив. А до Галі, мабуть, забув зайти, от тому і тепер приходить.

«Мама так і ніколи не сказала, що нам бракує грошей навіть на святковий стіл, що якби не старенькі дідусь з бабусею, які отримують мізерні подачки у вигляді пенсії, то у мене ніколи б не було цукерків, які клав під подушку щедрий Святий Миколай. Святі завжди тебе забувають, коли ти дорослішаєш. Коли ти дізнаєшся, що вони  не справжні, а вигадані. Може, вигадані – це ми, і вони не відвідують нас саме тому, що не бачать нас  після того,як ми перестаємо вірити в них? Колись Різдво було улюбленим святом. Воно було іншим, як у казках, які так майстерно розповідали казкарі з чарівних книг. Ялинка тоді була наряднішою, адже прибирала її мама. Тоді, багато років тому , передріздвяні клопоти асоціювалися з фільмом «Сам удома», де малий Кевін щороку рятував свій будинок від тих двох кумедних бандитів. А в кінці фільму потворні люди ставали справжніми героями, як та жінка з голубами у довгій шубі, що жила у парку в Нью-Йорку. Може, і я нині буду щаслива?» - подумалось дівчині.

Дух не відпускав, Марта уже три зупинки назад, як проїхала те місце, де мала виходити. Просто забула, таке трапляється, якщо думати забагато. Тому в житті краще не думати, а виходити на тій зупинці, де тебе хтось чекає. Навіть, якщо це ліжко і гора немитого посуду. Маршрутка, мов життя. Ось твоя зупинка – і ти виходиш, а хтось геть новий заходить, розплачується і виходить. Час від часу хтось когось викидає геть з автобуса, мов якийсь там непотріб. Та «непотріб» ніколи не знає пощастить йому чи ні.

Як Марта стала такою? 17-того Різдва вона не святкувала вдома. Сумувала мама, бабуся не співала різдвяних колядок, дідусь-пасічник не мав кого пригостити липовим медом. Татуся у дівчинки не було, він загинув – виробнича травма, несумісна з життям. Таке буває щодня…

Марта ж бо у місцевому Професійно-технічному училищі здавала останній екзамен і не встигла на автобус в село. Святкувала у гуртожитку. Щоб не нудити світом пішла до одногрупниць. Мабуть, з того часу і почалося. Те прокляття, яке вмілим мисливцем, немов пастки на дикого звіра, було розставлене у житті Марти. Перший чоловік, перша нечиста любов, перший аборт, перша втрата… У дідуся не витримало серце, зупинилось рівно опівночі. Старий помер шепочучи невідомі слова… Перші гроші, зароблені своїм тілом, перше попередження в училищі, перше ридання матері, яка дізналася на кого стала схожа її дитина, перша піднята рука на матір, перші синці у мами на грудях, перше розбите серце. Друга втрата – не витримала старенька бабуся, так і не дочекавшись «нової радості». Перша доза, перша продана сорочка, яку всю зиму вишивала для онучки бабуся, друга бійка з мамою, третя, четверта… Перший розбій, перший смертельний стан…

«Доню моя, що ж таке сталося, що ми зробили не так? Чим завинили?  - ридає мати над ліжком ледве живої Марти. Навколо капельниці, лікарі, білосніжні медсестрички зі своєю досконалою турботою. Ні, Марти вони не жаліли, незважаючи навіть не те, що вона помирала. Тоді вони перешіптувались про Матір, яка вже другий день нічого не їла, проте не відходить від ліжка доньки-наркоманки. «Бідна, от воно, що таке материнська любов. У нас в терапії лежить жінка з того ж села, що ця наркоманка. Каже, що та все повиносила з дому, довела до могили діда з бабою. А матір частенько била, коли та не давала їй грошей. Во яке воно є, а Нещасна Матір тепер не відходить від неї. Та я б цій Марті – добряче всипала» , - гнівалась огрядна слуга Гіппократа.

«Я усе те чула… Усе, і мені було жаль лише себе. Я її не прошу тут бути – хай йде на всі чотири сторони. Вона мені не потрібна, мені ніхто не потрібен. Проживу без її доброго серця. Жаліють її, а мене хто пожаліє. Вона мене не розуміє, то нащо мені така матір?  Говорив цинізм і наркотики у мені…»

-          Доню, ти жива, ти одужаєш, ми поїдемо у село, я тебе вилікую. Усе тепер у нас буде добре. Ти станеш здоровою.

-          Йди геть звідси, я «мастила» твоє село. Ненавиджу тебе і твоє село, - кричало те, що колись було Мартою, щасливою дівчинкою, яка так любила пригортатися до матусі.

-          В тебе гарячка, нічого мине. Лікарка казала, що тебе треба лише відівчити від тої біди. Ти в мене дуже хороша

-          Стара корова, ти що не поняла, вали геть звідси, - з червоними очима на матір кинулося чудовисько

Ту ніч матір провела на самоті. До її останньої ночі залишалося дванадцять важких днів.

Марта не сумувала втекла геть , веселилась, жила на своє задоволення.

Мати кожен день, долала п’ятдесят кілометрів на електричці, щоб хоч десь побачити доньку. Гуляла замороженими вулицями міста, придивлялась у кожен силует. Доньки вона не бачила, хоча їй так хотілося знайти потрібні слова, приголубити, поцілувати . Зараз Марта знає і розуміє для чого мама її шукала. Старенька в один із таких днів застудилася, померла темною ніченькою, в холодній кімнаті, перед Новим роком. Двостороннє запалення легень, - напишуть лікарі у довідці, яка констатувала те, що на одного жителя планети Земля стало менше…

Марта не знала, дізналася через місяць після того,як потрапила у тюрму за пограбування. Все дивувалася, чому мати не приходить. «Невже не простила? Нічого, я приїду – ми помиримось ,- планувала дівчина. – Я змінюсь, так далі не може тривати»

«Через два роки на місті маминої хати у селі стояв чиїсь сарай. А замість мами був лише трухлявий хрест, що сумно нахилився над землею. Поруч з двома іншими такими ж похиленими хрестами. Я вирішила тікати геть. Від усього цього, цих жахів, навіть від себе, але й досі пам’ятаю наше Різдво. Тоді коли, я ще всіх не вбила. Тоді коли моя мама ще сміялась. Чому я ? Чому так вийшло. Кажуть , Бог посилає усім рівно стільки випробувань, скільки людина  може витерпіти. То чого ж мої мамі він послав стільки?»

«Ще одне коло і все, йтимемо святкувати» , - обізвався водій маршрутки.

«Матуню, а нумо колядувати, - шепотів Дух. – Як колись, давай допомагай: «Нова радість стала, яка не бувала.»

«Я зараз приїду у свою пусту кімнатку в гуртожитку, зроблю собі чаю, зігріюся. Це все через спогади. Через це безглузде вікно у пам’яті , куди ми так часто любимо заглядати. Визираємо там того, що давно втратили, намагаємось воскресити, а натомість спопеляємо себе і тих, що живуть всередині. Сенсу в житті не слід шукати – його немає. Слід берегти серця тих, хто тебе любить. Це найважчий сенс, тому ми ним і нехтуємо. Ми шукаємо  всяких способів, щоб забути свої обов’язки, щоб жити було легше. А натомість  копаємо собі яму, з якої буде не так вже і легко вибратися назовні.»

«…Я знову повертаюсь додому», - почулося Марті

«У Різдвяну ніч, о сьомій годині вечора сталось ДТП в районі вулиці Об’їзної. Водій маршрутного таксі не впорався з керуванням – врізався в огорожу. Постраждалих немає, загинула жінка років сорока. При собі немала жодних документів. Можливо бездомна, оскільки за словами водія, сиділа у маршрутці приблизно три години. Якщо це чиясь родичка, прохання відгукнутись.», - напишуть текст байдужі журналісти. Не оперативно, після Різдва.

 

 

Бойко Марія Михайлівна 



[1] Дідух,Коляда, Дід — різдвяна прикраса виготовлена із обжинкового снопу, символ духів роду, ставився в оселі на найпочесніше місце. Плівся із цілих колосків, стояв на трьох чи п’ятьох ногах.

[2] Полазник — перший гість на Різдво, що приносить вдачу, щастя та благополуччя на наступний рік. Символ зв’язаності цього та магічного світів.

[3] На Святвечір традиційно готувалися виключно пісні страви.

[4]Віншування,щедрування — персоналізоване побажання благополуччя на свята, зазвичай у віршованій формі після колядки.

[5] Капустяники — вареники із капустою, одна з дванадцяти різдвяних страв.

[6] Вертеп — різдвяна вистава, яку влаштовувала ватага молоді з дозволу господаря. Учасники одягали спеціальні костюми та приносили різдвяну скриню (шопку).

[7] Пастирі — дійові особи різдвяної вистави. Зазвичай першими заходили в оселю,голосно стукали палицями, оголошуючи, що у Віфлеємі народилося немовля. Слідом за ними йшли три царі, янголи, чорт, смерть та інші учасники вертепу.

[8] Шопа — макет, що зображає стайню, де народився Ісус. Під час колядки шопку вносили у хату колядники переодягнені у янголів та запалювали усередині свічку, символ Різдва. Шопку виносили з хати по віншуванню, не гасячи свічки.

[9] Коляда — давньоукраїнський звичай, поширений серед дітей та молоді. Зазвичай на Різдво обходили друзів та родичів, щоб привітати піснями-колядками, інколи супроводжувалося жартами, розіграшами та короткими виставами. Господарі обдаровували колядників грошима, ласощами, інколи запрошували за стіл.

Написати новий коментар