ЛІТО "Кобзар"/
     
     

 Адвокаты Балашихи - Приватизация недвижимости Какие документы необходимы, для оформления приватизации? Приватизация - это получение в свою собственность жилых муниципальных объектов недвижимости. Использовать свое право на приватизацию можно только один раз.
 
     
 
   
 

Література майбутнього

 

Багато наших сучасників вважає, що золоті часи української літератури давно минули і повернути епоху Т. Шевченка і Л. Українки вже неможливо. Вони вірять у те, що нинішнє покоління не здатне подарувати світові  нового «Кобзара» чи «Лісову пісню». Такий скептицизм, або, якщо так можна висловитись, – фаталізм притаманний більшості наших громадян. Якщо запитати пересічного українця якого сучасного україномовного автора він знає, то навряд чи він згадає когось, окрім П. Загребельного або Л. Костенко (та й тих навряд).

Замислюючись над питанням «чому це так», на думку спада чимало різноманітних та гнівних думок. У першу чергу, звісно, хочеться критикувати владу та бездарну державну політику в галузі літератури, наступним пунктом невдоволення стане так зване «отупіння» нації і третім лихом дехто вважатиме відсутність талановитих авторів, не здатних писати шедеври, гідні освіченого читача.

Стосовно влади, ми мусимо визнати той факт, що дуже часто ми готові звинувачувати всіх і кожного у власних проблемах, окрім самих себе. Не можна сказати, що влада робить все на що спроможна для розвитку літератури, але й вважати її винною в усіх відомих гріхах не зовсім правильно. Що ж до «отупіння» нації, то з цим насправді дуже важко погодитись, бо лише старим дідам та бабам притаманно ідеалізувати «добрі минулі часи» і драматизувати реалії сьогодення. Невже хтось може безапеляційно заявити про те, що за радянських часів люди були більш освіченими та культурними? За якими критеріями оцінювати рівень інтелектуальної зрілості та моральної чистоти того, чи іншого народу? Звісно, це – риторичні питання, детальний розгляд яких може вилитись у багатотомну монографію, що по суті буде банальним переливанням з пустого до порожнього. Торкаючись же останнього твердження про відсутність талановитих людей, ми можемо лише всміхнутися і запитати у самих себе: «невже ми віримо в цю маячню»? Історія людства неодноразово довела неможливість існування мертвих та позбавлених творчого потенціалу націй. Теорія цивілізацій говорить нам, що у кожної народності є час зародження, розквіту та занепаду. То невже ж ми вважаємо нашу Батьківщину країною, яка стоїть на шляху зів’янення? Невже повіримо в те, що 19 ст. стало «золотою добою» української культури?

Навпаки, часи поневолення, в які довелося творити таким майстрам, як Михайло Коцюбинський та Іван Франко, лягли добрим фундаментом для майбутнього воскресіння, або радше, природного еволюційного розвитку української культури. І це не просто слова, чи здогади. Ні. Це – реальні факти, підтверджені історичною закономірністю, яка показує, що будь-яка цивілізація досягала свого найбільшого розвитку в момент внутрішньої та зовнішньої політичної та економічної незалежності. А Україна тільки 18 років тому стала по-справжньому вільною та незалежною країною. Ніколи. Підкреслюємо – ніколи ! – до цього вона не володіла беззаперечним та неномінальним суверенітетом.

Це є свідченням майбутнього возвеличення та повноцінного розкриття творчого та культурного тріумфу нашої нації. Але, звісно, для того, щоб ця надія стала реальністю, ми повинні багато працювати над власним світосприйняттям. У першу чергу потрібно усвідомити, що талановиті митці, поети та літератори – це не якісь міфічні фігури. Ні. Це реальні люди, які, можливо, живуть поруч з нами, але просто в силу певних обставин ми або не помічаємо їх, або, що вже набагато гірше,  не хочемо помітити. Дуже часто ми не здатні відкрити очі на очевидне і зрозуміти – історію творить сьогодення. Страшно споглядати, як поступово помирає віра нації у власну силу досягнути успіху. Кожен повинен зрозуміти: ніхто і ніколи нічого за нас не зробить; усе, що ми маємо – це наше життя, талант та час, який нам відведено. Лише усвідомивши той факт, що все в наших руках, а віра в незмінний фатум є огидною відмовкою для слабких духом, ми зможемо піднятися з колін самоприниження і стати на шлях великих звершень. Будь-яка сфера громадського життя чи то – політика, чи то – культура, чи соціальна сфера цілком і остаточно є продуктом наших зусиль. І хочеться вірити, що українці нарешті усвідомлять відповідальність за свою Батьківщину і не просто усвідомлять, а ще й візьмуть на себе хоробрість власноруч будувати свою долю.  Зробивши це, наш народ знайде свою зірку і тільки у недалеких людей буде виникати думка про те, що Україна не має талантів. Україна не просто має таланти, вона сама по собі той талант, який Господь подарував усілякому, кому пощастило народитись на цій благодатній землі, потрібно лише розплющити очі і взятись до праці, бо всякий успіх то є плід довгої та важкої праці, подвигу, що триває не одну мить, а ціле життя.

Усе це говорить про те, що українська література – це не минуле, а майбутнє, що твориться сьогодні, саме в цей час. Поети та письменники – генії думки та слова живуть серед нас, наше завдання не дати їм втратити віру в самих себе, не дати жорстокій реальності знищити все те вічне і добре, що Бог заклав у їхні палаючі серця та світлі голови. Література – це не журнали та книги на темних полицях вмираючих від плісняви бібліотек, література – це живі люди, які потребують звичайного доброго слова та елементарної підтримки від кожного, кому не байдужа доля власного народу. 

 

Дмитро Папета