ЛІТО "Кобзар"/
     
     

2212d3f2
 
     
 
   
 

Рецензії на роботи, що надійшли на конкурс "Майстерня чудес" Суржикова Романа

1. Подорож у міфічний світ

Школяр Дмитрик полюбляв гратись в RPG. Я би навіть сказав, фанатів. Якось, прочитавши підручник з давньоруської міфології, ліг Дмитрик у ліжко і уві сні опинився в справжньому RPG-шному світі! Там все було в найкращих традиціях рольових ігор – просто-таки класика жанру. Щоправда, автор намагається надати цьому вигляд чогось на кшталт етнічної казки, але по суті оповідання – шаблонний сценарій комп’ютерної гри з усіма необхідними елементами.
Є дурнувате пояснення історії того світу: буцімто всі міфічні істоти втекли з Землі, створили собі власну планету, навіть оточили її захисним екраном (мабуть, від імперських лазерів захищатись). Нічого, що нісенітниця – все одно ніхто з геймерів цю пояснялку не читає.
Є велика місія – врятувати світ. А як же інакше?
Є ряд дрібних квестів, по типу розгадати загадку чи розпалити вогонь за допомогою тертя. Виконуючи їх, Дмитрик отримує від персонажів-союзників порції інформації та обіцянки допомоги.
Є, звісно, боги (а саме, Перун). Він розмовляє з героєм, але у справу порятунку світу ніяк не втручається – а то Дмитрику грати буде нецікаво.
Ну і є красуня, яку герой рятує наприкінці, за що вона дає йому коштовний артефакт на згадку.
Пройшовши місію, Дмитрик прокидається і, натхнений, іде до школи...

Для тих, хто грав у щось типу „Diablo” або дивився щось на зразок „Mortal Combat”, дане оповідання передбачуване на сто відсотків. Жодної несподіванки, жодної інтриги.
На жаль, шаблонний сюжет – не єдиний недолік твору.

Персонажі – картонні, позбавлені характеру, особистості, навіть волі до життя. Про порятунок власними силами, без допомоги Дмитрика, ніхто з них ніколи й не думав. Здається, існують вони з єдиною метою: розважати хлопця, загадуючи йому квести.

Діалоги – такі, щоб і дошкільнику не здалися заскладними:
„ ...щоб я та інші , могли потрапляти сюди, і знищувати цих непроханих гостей, які до того ж, не є дуже хорошими!
-Як це не хороші!? Коли я потрапив на цю планету, мене ніхто не образив, а навпаки, гостинно зустріли! – вигукнув Дмитрик.
-Ну хлопче, це тобі пощастило! Ось вона наприклад – богатир вказав рукою на перелякане створіння - скількох юнаків згубила своєю красою!
-Але ж це було колись!- заперечив хлопчик. – тепер вони усі добрі, і живуть за іншими законами цієї планети! Ось поглянь на цю істоту, вона ж безпорадна перед тобою, і не може себе захистити! Ти говориш, вони були зло? Так! Але тепер зло - це ти! Тому що підносиш руку на беззахисних істот, які тільки того і хочуть, щоб мирно жити! А ти вдираєшся в їхній світ, і ще насміхаєшся над ними!
-Але ж я богатир! І не можу не вбивати зло!- відповів йому вершник.”

Пунктуація викликає зрозумілий подив. Здається, знак оклику наймиліший серцю автора. Деякі персонажі говорять виключно окличними реченнями, як ватажки революції на барикадах:
„- Звісно не один!- загадково відповів перший – ти навіть не уявляєш, скільки нас тут! Адже колись нам поклонялися, вірили в наше існування, і навіть боялися! Бо ж ми, якщо чесно сказати, любили трішки робити шкоду! От я наприклад, заманював людей у ліс, збивав із правильного шляху, і обманював! Не всіх звичайно, тільки тих хто рубав дерева в лісі, виловлював тварин та топтав прекрасні квіти! Ох і хороші часи були!”
До речі, цікаво, що є загадкового у вигуку: „Звісно не один!” ?..

Про загублену третину ком не варто і згадувати:
пустотливо гуляючи_ потрапило воно
сказав хлопчик_ грізно блиснувши
побачив книгу_ яку йому дала вчителька
він побачив_ що приземлився
і т.п.

Висновок: дуже слабко і шаблонно.

2. Зачарований Сонько

Казка про те, як закоханий парубок виборював право одружитись з коханою.
Казка досить жвава, динамічна, про що свідчить хоча б перший абзац:
„ Жив собі на світі парубок Демидко. Сталося так, що покохав він красуню Ярисю. І вона його теж. Хотіли вони одружитися, та батько Ярисі не погодився на їхній шлюб. Принеси мені, каже Демидкові, мішок золота, отоді й поговоримо.”
Викласти експозицію в п’яти коротких реченнях – корисне вміння, яким небагато авторів володіють.

Далі вводиться цікавий казковий персонаж: Зачарований Сонько.
„Зачарований Сонько – то такий собі чолов’яга, що цілий рік спить, і нікому не сила його розбудити. А як Сонько прокидається, то тієї події вже чекає великий натовп людей. Тоді Зачарований Сонько починає розповідати усі свої сни, що бачив за рік. І кожен з людей може впізнати серед них свій власний сон. Тоді Сонько пояснює цей сон і може наперед сказати тій людині, яка доля на неї чекає.”
Цей Сонько – яскрава прикраса казки. Образ колоритний, нестандартний, водночас дуже органічно вписаний в казковий світ. Не просто десь там якась там дивина – а відома, поважна людина, вся громада до нього ходить, писарі його слова занотовують, чутки про нього по всій країні розлітаються. Люди пригадують цікаві та повчальні історії, що вже трапились за участю Сонька. Причому історія про чарівний годинник – ніби казка в казці – викладена також лаконічно і влучно, не обтяжує основний сюжет, а навпаки, прикрашає його.
Як і слід було чекати, допоміг Сонько і Демидкові – розтлумачив його сни, і зрозумів парубок, де грошей для весілля знайти. Повернувся до Ярисі – а запізно: кохану вже злий чаклун викрав.

І ось тут казка робить далеко не виграшний поворот. З нешаблонної, принадної площини тлумачення снів і пророкування майбутнього автор переводить оповідання у русло стандартної героїчної легенди. Пішов лицар у далекі мандри, десь там коня втратив, якихось випробування зазнав, когось магічним мечем порубав, та й нарешті визволив кохану. Все це описано стільки разів різними народами світу і настільки усім знайоме, що може бути передане, власне, двома словами: пішов і визволив.
До того ж, неприємно вразили дві деталі.
По-перше, чого це батько Ярисі разом з Демидком не пішов її визволяти? Що це за батько такий?
По-друге, майже все дається героєві само собою, майже без зусиль з його боку. Ледь поїхав від Сонька – в першу ж ніч знайшов курган із золотом. Не міг до замку чаклуна потрапити – а тут як раз якийсь відьмак Демидка на жабу перетворив, він і перестрибнув. Не знав, як назад перетворитись – так сам ворог йому спосіб показав. А як дійшло до вирішального двобою, так магічний меч ледь не з неба прямо в руки впав:
„Помітили парубка жабки. Одна каже:
- Ось погляньте, це ж та сама жаба, що питала, як до палацу потрапити. Я її впізнала. Перетворив таки злий чаклун її в потвору. Треба їй допомогти.
Жабки пірнули в озеро й витягли з нього великого меча. Як побачив Демидко того меча, схопив його й побіг до палацу. А меч той був не простий. Тільки ним і можна було здолати злого чаклуна.”
А от Сонькові парубок так і не віддячив... як і жабкам.

Тим не менш, казка все ж таки цікава, ладна, жвава, струнка.

3. Суперечка (сучасна казка)

Про те, як Лісовик, Чахлик Невмирущий та Соловей Розбійник шляхом експерименту з’ясовували, що в житті людини найголовніше: сила, розум чи везіння. Для того допомагали трьом хлопцям (відповідно сильному, розумному та фартовому) і дивились, хто з них більшого досягне. Щоправда, для всіх трьох піддослідних експеримент скінчився би домовиною, якби везучий хлопець не побачив віщий сон і не застеріг приятелів.
Автор наводить аж три філософські висновки:
1) „Найважливішим для людини виявляється є не фарт, сила чи розум, а життя, яке було безглуздо втрачене безповоротно і назавжди.”
2) „Як зрозуміти, що саме для інших є добром, а що злом? Напевне кожен сам має обрати свій шлях у житті, і пройти його без чиєїсь, нехай навіть і корисної та дієвої, допомоги...”
3) „Саме головне – це вчасно зупинитись, і не перетнути ту невидиму межу, яка є кордоном між добром і злом, щоб не стати на бік зла, яким би складним і суворим не здавалося тобі життя.”
Логіка автора є трохи дивною. Як на мене, висновок тут випливає лише один: добре знати наперед, де впадеш, та соломки підстелити.

Власне, автор взагалі дуже полюбляє філософські сентенції. Їх у творі значно більше, аніж подій.
Деякі з них елементарні, як цеглина:
„Перших називають оптимістами, других – песимістами. Та не залежно від того, кого ким вважають, існують різні точки зору і різні погляди на життя. І сперечатись з будь яким з цих поглядів, то справа невдячна, бо кожен має право на власну думку, власні переконання і власні помилки…”

Інші суперечать одне одному і подальшим подіям оповідання:
„Вірити [що дива існують] чи ні, то вже приватна справа кожного, але однозначної відповіді на це питання не має і бути не може. Та переконувати когось у тому, що дива насправді існують немає ніякого сенсу, бо дивам, власне, все одно віримо ми в них чи ні, вони існують незалежно від цього, самі по собі. Аби довести це, насмілюсь розповісти шановним читачам одну неймовірну історію.”
Тобто в одному реченні автор заявляє, що однозначної відповіді не може бути, а вже в наступному сміливо дає цілком однозначну відповідь.

Трапляються і „глибоко психологічні” авторські міркування про непередбачуваний плин долі:
„Наші дитячі мрії далеко не завжди втілюються в життя. А навіть коли вони іноді і збуваються, то виявляється, що доросле життя зовсім не таке, як уявлялося нам колись – у нашому далекому безхмарному і безтурботному дитинстві. Воно примушує нас вирішувати дорослі проблеми, і з часом люди дуже змінюються під тягарем цих проблем, а іноді просто до невпізнанності. Вони намагаються досягти якогось примарного щастя, яке самі собі ж і вигадують, і у гонитві за ним забувають іноді навіщо живуть. Не звертають уваги на красу оточуючого світу, не радіють кожному новому світанку, грубішають душами..”
І т.д., і т.п.
Навіщо автор так безжально перевантажує твір і читача думками сумнівної свіжості? Особливо думками, які сюжетом оповідання ніяк не проілюстровані. Зокрема, остання цитата подальшому сюжетові прямо суперечить: кожен з трьох героїв досяг своєї мети і душею чомусь не „загрубішав”.

Завдяки силі силенній зайвих слів події розгортаються дуууже повільно. Наприклад, перші п’ять (!) сторінок короткого оповідання зайняті тільки експозицією! З них нам стає відомо лише те, що є на світі три хлопці по 17 років, які прогулюють уроки, а у лісі водиться всіляка нечисть.

Але на користь автора слід зазначити ряд моментів.
Піддослідні хлопці, хоч і не надто яскраві, але доволі живі. Мають цілком реальні мрії (стати боксером чи економістом), діють послідовно та розсудливо, іноді жартують.
Ідея сюжету (наукова цікавість нечисті до механізмів людської долі) досить цікава і не шаблонна.
Мова оповідання – грамотна і чиста. Щоправда, подекуди засмічена зайвими зворотами і допоміжними реченнями:
„Якби хтось з подорожніх і помітив здалеку присутніх тут персонажів, що було виключено, оскільки для цього були прийняті міри безпеки, він би напевне не надто здивувався.”

Висновок: більш-менш, переваги частково компенсують недоліки.
Оцінка: 5.

4. Що трапилось у лісі?

Легка, дотепна казка про лісових жителів. Приємна, з нескладним сюжетом, але колоритними й живими персонажами. З почуттям гумору, оптимістична, добра.
Мова проста, але грамотна, стилістично вивірена.

5. У Долині кам”яних велетнів
Казка приблизно у стилі «Хронік Нарнії».
Добра, гуманістична, хоча й не без бійки. Гарно вибудований казковий світ з цікавими персонажами. Цей світ живий, він не виникає з небуття на час дії казки, а потім назад зникає – ні, він існує, діє за власними законами. Пані Сорока Вістунка тримає крамничку і продає хутра, Воронятко полюбляє гратись з котом, брати-ведмеді несуть варту, кам’яні велетні видобувають і продають копалини, а також рятують дітей зі всіляких халеп – бо в цьому бачать свою місію. Власне, про останніх (про велетнів) переважно і йдеться мова.
Батько малого велетня загинув, коли рятував хлопчака. Осиротілий малий, розлючений і ображений на весь світ, вирішив не йти батьківською дорогою і нікого не рятувати, а навпаки – набрати армію та й завоювати увесь світ. До справи цієї він підійшов дуже ретельно: протягом року викрадав дітей, потім цілих сім років муштрував й тренував їх, і створив із них справжнє військо, із яким пішов війною на власну батьківщину.
Ретельність у діях, планах, описах відрізняє й прикрашає цей твір. Помітно, що автор детально продумав усе від будови світу загалом до таких дрібниць, як газетні об’яви чи ймення кота. Дуже приваблюють описи, які дозволяють побачити казкових персонажів на власні очі, зрозуміти їх життя:
«Пані Сорока Вістунка ґречно подякувала за сирник і поспішила до своєї крамнички, яка розташована на одній із центральних вуличок. Відчинивши зі скреготом важкі ковані двері, п.Сорока обтрусила сніг з одягу та взуття, роздягнулася і поставила кип”ятити воду. Вона дуже любила зранку пити ароматну каву. Вмостившись у крісло, вкрите овечою шкірою, почала читати ґазету.»
Інша важлива перевага казки – це обґрунтованість дій героїв, особливо – антигероя. Кам’яний велетень, що збирає військо, виглядає не якимось картонним злодюгою, а ображеною дитиною, яка обізлилась через пережиту трагедію. Його можна не лише зрозуміти, а, навіть, поспівчувати йому. І це чудово.

Є, проте, і недоліки.
По-перше, доволі прикро вражає кінцівка: гине сила силенна вояків з двох армій, серед них один з головних героїв (той самий сирота) та його мати. Навіщо така кривава кінцівка добрій дитячій казці? Тим більше, що конфлікт майже дійшов мирного розв’язку, але ж ні – автор все ж повернув його у русло війни.
Крім того, ця фінальна бійка змальована не досить ясно – часом важко зрозуміти, хто куди полетів і як містечко Шепіт раптом опинилось повз Долини Велетнів, хоча спочатку з містечку в долину взагалі не можна було дістатись без допомоги магії.
По-друге, стилістичні і пунктуаційні помилки. Їх не надто багато… але й не надто мало.
Наприклад, такий абзац:
«Всі разом розпочали вечеряти і найстарший Кам”яний велетень розповідав, що вони живуть у підземній печері і там працюють. У них є золоті та рудні копальні. А ще також вони займаються ковальством та видуванням скла. Він також розповів про їхнє підпільне товариство “Порятунок”. Головним їхнім завданням є охороняти і захищати дітей усієї планети. Він звернувся до ведмежат…»
А) В першому реченні пропущена кома перед «і».
Б) Сім разів зустрічається «він», «вони» або «їхнє». А до кого відноситься перше «вони» - незрозуміло, бо сіли вечеряти разом і ведмежата, і велетні.
В) «А ще також»
Г) Чому товариство порятунку дітей раптом підпільне? Хіба є щось злочинне в його діяльності?
Д) Є щось дивне в тому, що підпільне товариство порятунку зветься «Порятунок», а підпільний синдикат піратів – «Пірат».

6. Епітафія.

Претензійний роман нібито з філософським підтекстом.
Основну ідею автор наводить у вступі:
«Людино! Я вклоняюсь Тобі і глибоко співчуваю. Ти загубилась у твоєму ж життєвому ритмі. Ти перестала існувати, втратила своє обличчя, свою справжню подобу. Ти загубила те, що шанували і зберігали предки, а те, що лишилося – просто нехтуєш чи робиш все таким, яким забажаєш.»
Весь наступний роман – приблизно про це, але методика розкриття теми доволі дивна. Замість подій, які б показували загубленість, сумніви, втрату віри сучасної людини, роман складається з майже суцільних діалогів. Персонажі – студенти, що ведуть звичайне собі студентське життя і спілкуються між собою та з викладачами. І от в ході спілкування вони подекуди трошки замислюються про сенс і сутність життя та іноді висловлюють ці думки.
Недоліками такої схеми є.
По-перше, сказати можна, взагалі-то, все що завгодно. Наприклад, можна сказати, що сумніви – то погано, а віра – добре. Або, наприклад, висловитись отак:
- «Все просто, ми засумнівались у тому, в що вірили чи слабо вірили або просто сприймали як звичай.
- Як же нам врятуватись?
- Все просто – врятувати оті собори наших душ.»
Але які реальні дії за тим стоять? Як на практиці «врятувати собори»?

По-друге, більшість думок, що висловлюється, не нові і не надто глибоко розкриті. Наприклад, дискусія про те, чи доля керує життям людини, чи випадок – аж занадто бліда після Воланда з Берліозом. Або візьмемо лекцію, де відомий викладач аналізує явище сну. Він стверджує, що сон – то логічний аналіз мозком ситуації і передбачення майбутнього, і навіть не згадує про відомих дослідників сновидінь, які мали зовсім іншу думку. Хоча б Фрейдівська теорія сну як уявного здійснення бажань.

По-третє, не всі думки висловлені влучно.
«Світ створив Бог за шість днів. Маленький період. Він пояснює те, що Бог хотів якнайшвидше натішитися отим свої неперевершеним творінням. А коли ми говоримо, що як погано жити, як мені все це набридло, життя погане і тому подібне, то це дуже боляче. А як прийде хтось до Нього знесилений життям, з прогризеною душею, то хіба це тішить? Це сумно.»
Ідея, що незадоволення життям то є неповага до Бога, - цікава сама по собі, але…
«Світ створив Бог» замість Бог створив світ.
«Він пояснює» – хто він? Маленький період? Тоді навпаки: маленький період пояснюється тим, що…
«Ми говоримо, що як» - або що, або як.
В трьох реченнях аж чотири «це» поспіль, при чому з чотирьох три «це» мають на увазі РІЗНІ явища.
І т.д.

Ось інший осередок стилістичних і граматичних похибок.
« - Колись жив такий вчений Бехтєрєв В. М., і говорив він про думки на відстані, а що ж це є, як не те, про що ми з вами тут бесідуємо.
Багато з нас чули про таких людей як екстрасенсів, людей, що мають над можливості і можуть передбачати майбутнє. Дехто ворожить на картах, хтось по воді, а дехто, що дуже цікаво бачить майбутнє у снах.»
Бехтєрєв В.М. – професор у лекції так і каже ініціалами: ве ем?.. Це ж пряма мова! А «колись жив такий вчений» - це явна неповага до знаменитого колеги. «Визначний російський психіатр та фізіолог» або хоча б «академік Бехтєрєв».
Думки на відстані – це, власне, що? Можливо, передача думок на відстань?
«а що ж це є, як не те» - на мою думку, такого варто уникати.
«про таких людей як екстрасенсів» - про таких людей, як екстрасенсИ. Загублена кома і неузгодження відмінків.
«над можливості» = надможливості. Хоча, можливо, це капості автозаміни.
«що дуже цікаво» відокремлюється комами з обох боків, не лише спереду.

В плюсах те, що студентське життя, попри діалогову форму викладення, показане досить жваво і реалістично, персонажі живі, студенти навіть говорять так, як і мають говорити.
Ще те, що більшість розмов все ж таки не порожня, в них висловлюються деякі цікаві ідеї, а читачеві пропонується замислитись над важливими темами.

7. Казка

Жило собі подружжя - двоє співробітників лялькового театру. Ріс у них син Тарас – дуже прагматичний хлопець. Але ж це не діло, щоб дитина реалістично на світ дивилась! Отож якось уві сні забрали його в чарівний світ та познайомили з усіляками ангелками-лісовиками-мавками, з тією метою, щоб хлопець повірив в усю цю казкову фауну. Вчили його вірити старанно, цілеспрямовано, професійна вчителька ним займалась. Дуже обурювалась, до речі, через Тарасів матеріалізм:
„ - Як же мені набридло. ... Сили моєї не вистачає. Скептики малолітні. І де ж ви беретесь?”
„– Перевиховувати тебе буду. Переконувати, що ти ой як не правий. Що кліпаєш? Професія у мене така. Доводити ось таким неслухам, що казка і диво на справді є. Тільки треба бути трішки менш твердолобим.”
Як виявилось, дуже це погано, що люди припинили вірити в лісову нечисть – та від цього слабшає й хиріє. Щоправда, натомість люди почали вірити у святу трійцю, діву Марію та дванадцять апостолів – як із цим бути? Позабувати до біса та гайда назад до Перуна і Ярила?.. Ну, цього ковзкого питання автор не торкається.

Окрім вірити у казку, Тараса навчили також ще й мріяти. Показали йому мрії однокласників, наочно пояснили, які мрії гарні, а які – погані. От мріяти стати казкарем – це круто, боксером – ну, більш-менш, на „чотвірочку”, а мріяти про новий комп’ютер – незадовільно:
„ - Та просто це в тебе не мрія. Це в тебе бажання. Розумієш? А мрія – це сила.”

Скінчивши за одну ніч повний курс навчання, Тарас повернувся додому та й заходився мріяти і вірити...
Щиро кажучи, вперше чую, щоб можна було когось отак навчити. Сказати людині: „А ну давай, вір!” – і він собі повірить. Особливо вразила фраза:
„ - А ранком прокинешся, і поглянеш на цей світ іншими очима. Такими очима, які і повинні бути в дитини. Очима, закоханими в казку. Очима, що бачать чудеса навкруги.”
Особисто я переконаний, що діти саме тому й стають прагматичними і скептичними, що дорослі постійно вдовблюють їм у голову, що діти щось повинні. Саме обов’язки, „повинності” і знищують рештки чудес та мрій!

Щодо граматики, загублені деякі коми:
„і _ можливо _ на тебе”
„ -Я бачу _ ти почав прогресувати. Може _ навіть з тобою не все втрачено.”
Розвеселило речення:
„Та Кефірчик, байдужий до таких виявів уваги, знову і знову встрибував на зад”
Цікаво, на чий же зад стрибав кіт?

До позитивних рис оповідання варто віднести діалоги. Вони яскраві, колоритні. Що особливо приємно, кожному з героїв притаманна своя, характерна мова:
„ - Бєз вашої вєри у нас немає сили. Вот і доводиться на старості лєт халтурить. Бізнес – понімаєшь.
- - А національний колорит сєй час в модє. І, знову-ж таки, із лєсу можно нє виходіть. Удобно.”
„ - Хоча, можеш називати мене Ангеликом. Це гарно. Мене з ваших ще ніхто так гарно не називав. Все частіше малявкою, чи панікеркою, обзивають. А колись навіть «истеричка малолетняя» казали. Правда, хто його знає , що ото означає.”

Висновок: казка з непоганими діалогами, сумнівною ідеєю і доволі плоским сюжетом.

8. Двобій

Метафоричне та сюрреалістичне фентезі. Поєдинок бардів — поезія та холодна зброя.
“Але успіх у Двобої залежить не лише від гостроти слова, а й від уміння володіти зброєю. У битві, як і в поезії головною метою є наближення сутності до вищої точки, до творчого екстазу, до взірця. Тому в другій половині Двобою зазвичай використовується зброя.”

Супроводжується втручанням грізних потойбічних сил:
“– Пута – це істота, яка спокушує чоловіків. Притягає до себе, а потім, побавившись, губить їх. Вона може прийти вночі. Тоді я точно не врятую тебе.
– З якого ж пекла він викопав її?
– Не знаю, – розвела руками Ліна. – Пута не єдина, хто може стати між тобою і великим бардом.”
...
“Ульґа й Авадд були останніми гостями. Така собі важка артилерія. ... Коли дві здоровезні бестії увірвалися в квартиру, ми вже приготувалися.”

Оздоблено непоганими віршами:
Хто я? Незавершена пісня
Творця. Він спати пішов
на м’яку недільну постіль,
залишивши недороблену плоть
на гончарному одрі.
...та яскравими метафорами:
“На наступній зупинці зайшла дівчина. Мій погляд одразу ж застряг на ній. ... Де обличчя? Напівстертий силует. Імпресіоністична картина на близькій відстані. Зовсім недалеко. Сім-вісім мазків – зліплені суцільним куснем фігури, тло, перспектива…”
...
“Маленькі вогники нічного міста здаються мені вогнищами ворожого табору. Вони дивляться мені у вічі.
Тихе клацання запальнички, спотворене луною, перетворюється на скрегіт сталевого арбалетного курка.”

А до того ж, авторові вдалося створити і витримати атмосферу напруженого очікування, саспенса, який не розсіювався аж до розв'язки — до кінця двобою. Аж до останньої сторінки не було впевненості в тому, що головний герой зійде живим з арени смерті, тому, читаючи, я вболівав за нього і співпереживав йому.
Оповідання яскраво емоційне і естетично довершене.
На мій погляд, краще на конкурсі.

9. Подорож у сон (фентезі)

Невідомо, чому автор відносить цей твір до жанру фентезі – насправді, це щоденник кар’єристки. До того ж, щоденник надзвичайно сухий, позбавлений емоцій, більш за все схожий на поліцейський протокол.
„ По міській вулиці повільно йшла жінка років тридцяти п’яти. То була Неля. Таких як вона називають бізнес-леді. По тому, як жінка роздивлялася навкруги, було зрозуміло, що вона чужинка в цьому місті. Неля була тут у відрядженні. Увечері мала від’їжджати додому.”
Речення короткі, рвані, сухі, так би мовити, чорно-білі:
„З деякими працювала в одному колективі років десять. Її появі в офісі раді. Навколо щасливі, усміхнені обличчя. Вони втекли в цю нову фірму від керівника-тирана. Тепер все буде інакше. Вона певна цього.”
Персонаж – один єдиний: кар’єристка Неля, яка позабувала друзів в гонитві за успіхом, а потім одумалась і вирішила знов „стати людиною”.
Діалоги відсутні.
Події, власне, теж відсутні. Адже вся „фентезійна” фабула оповідання – це сон Нелі, в якому вона пригадує останні роки життя. Пригадує, знов-таки, сухо і беземоційно – скажімо так, констатує факти.
Мова – подекуди кострубата, майже канцелярська:
„Біля самого замку не було ані дерев, ані кущів. Це було дивно, враховуючи те, що в якихось п’ятьох метрах були майже непрохідні хащі.”
Три „було”, зайвий дієприслівниковий зворот.
Русизми: „відмовитись від затії”, „спостерігати зі сторони”.
Фрази сумнівного змісту:
„Ця людина ніби вона, а нібито і ні.”
„Жінка відчула, що з нею щось відбувається.”

Висновок: як художньо, так і сюжетно порожній твір.

10. Рахунки богів.

Традиційний сюжет. Звичайний хлопець з Землі (водій тролейбуса) після амнезії з’ясовує, що він не просто хлопець, а перевтілений бог іншого світу, що його вбив інший бог (злий, звісно). Але добрий бог не помер, а перевтілився в людину, і тепер має повернутись до рідного світу і… що б ви думали? Звісно, врятувати світ від злого бога.

Варта уваги авторська ідея про те, що бог, зазнавши поразки, перевтілюється в людину – такий от еквівалент смерті. І, щоб повернути сили і статус, він мусить пройти чергу з безлічі реінкарнацій у світі смертних.

Але увагу читача привертає в першу чергу, на жаль, не ідея, а шаблонний сюжет і безліч дрібних помилок, незграбностей. Лише з першої чверті тексту взято наступне.

«Скрізь віконне скло» - крізь скло. Скрізь – то усюди.

«Пофарбовані в біле високі двері зі скрипом відчинились і в палату увійшла молода дівчина у білому халаті.»
Навіщо три однакові прийменники в одному реченні? Пофарбовані в біле – це не те саме, що просто білі двері? Де кома перед «і»?

«скрип тапочок по дерев’яній підлозі» - «тапочки» українською мовою капці.

««Лікар», - блиснуло в голові.» - блимнуло? Промайнуло?

«Він здивувався тому, що несподівано зрозумів, що це була перша його думка.» - що, а в ньому – ще одне що.

«- Нарешті! – схвильовано випалив лікар, швидко підійшовши до ліжка, та уважно оглядаючи хворого, - а то я вже не знав, що з ним робити. Результати клінічних досліджень вже готові?»
Яких саме клінічних досліджень? Лікаря цікавить аналіз сечі чи рентген кісток черепу? Чи йому однаково?

«- Так! – не менш схвильовано відповіла дівчина, - були готові ще вчора.
- То й що?
- Вчора ввечері черговий лікар дивився, сказав, що все в нормі. Цей чоловік здоровіший від усіх здорових. В його організмі ми не знайшли ніяких патологій.»
Ага, якийсь безіменний лікар подивився і сказав, що все гаразд, – це в згаданій лікарні зветься гучною назвою «клінічні дослідження». До того ж сказав він це на словах, навіть в історію хвороби не вписав.
А «то й що» рідною для автора російською мовою перекладається приблизно як: «ну и что с того?» Навряд чи лікар мав на увазі саме це.

«Перехвативши його погляд» - перехопивши.

«Перехвативши його погляд, дівчина прохолодно сказала:
- Амнезія.
Лікар сумно покачав головою.
- Чесно кажучи, я передбачав щось подібне.»
Цікаво, на думку автора, втрата пам’яті підходить під опис «здоровіший від усіх здорових» десятьма рядками вище? Крім того, авторові варто знати, що одне слово «амнезія» – то ще не діагноз. Вона буває фіксаційна, ретроградна, атероретроградна… І нормальний лікар мав би встановити, якою причиною вона зумовлена, бо амнезія – то симптом, а не хвороба.
Натомість лікар каже:
« - Перебувати на стаціонарі для вас немає сенсу. Сьогодні ввечері або завтра ви поїдете додому, але кожен день ви маєте приходити до мене на прийом в поліклініку. Ми спробуємо якомога швидше повернути вам пам’ять.»
Справді, на біса тримати в стаціонарі хворого з підозрою на органічне ушкодження мозку? Згодом само собою минеться. Недарма ж кажуть, що час лікує.

«Вадим залишився наодинці» - наодинці лишаються з кимось. Якщо герой лишився один, то скоріш на самоті.

Аж тут медсестра Ася приносить хворому конверт.
««Вадиму від Ази» Вадим розірвав конверт. На клаптику картону крупними літерами було написано одне речення: «Приходь в ресторан «Париж» сьогодні о восьмій вечора».»
Ресторан «Париж»… ці слова так багато кажуть людині, яка і свого імені згадати не в змозі!

«Як з’ясувалося, ніяких родичів, принаймні тут, у нього не було. Жінка Лара вмерла три роки тому, дітей не було.» - подвійне «було».

«У зв’язку з приступом амнезії у нього було два тижні лікарняного, та він із жахом уявляв, як сяде за кермо машини, адже він не пам’ятав, як з нею управлятися.»
Приступом? Тобто амнезія, як головний біль, находить приступами? Шановний авторе, згадайте Алісу і не використовуйте іншомовних слів лише тому, що вони довгі і красиві!

«Ресторан «Париж» знаходився на центральній вулиці міста и виходив великими стилізованими під французьке барокко вікнами на галасливий тротуар. У Вадима знайшлося в кармані декілька гривень.»
Він іде з кількома гривнями в ресторан на центральній вулиці?.. Авторе, а ви колись заходили до ресторану на центральній вулиці?

«Він увійшов в ресторан й зайняв столик, гадаючи, якою може бути та Аза. Бармен запропонував меню. Не встиг Вадим неприємно здивуватися цінами…»
В цьому ресторані меню приносить бармен, а не офіціант? Чи підозри справджуються, і автор справді не бував у ресторанах?
Дивуються не цінАМИ, а цінАМ.

« - Я дуже рада тебе бачити, любий, - мовила Ася, сідаючи на стілець навпроти Вадима, - ми були впевнені, що ті з’явишся саме в цій частині Яві, але коли справа торкається Чорногора, ні в чому не можна бути впевненому…»
Отож Ася сідає навпроти людини, що втратила пам'ять, і гайда сипати якимось іменами, назвами, подіями!
«…щоб знову повернути собі честь бога та жителя Наві ті маєш багато раз переродитися. Вчора ти переродився в останній раз, але щось пішло не так. Замість того, щоб вселитися в тіло щойно народженої дитини, твоя божественна сутність вселилася в дорослу людину.»

«- Мені вже час, - прошипіла вона, страшно розкривши очі»
Я спробував прошипіти «мені вже час», страшно розкривши при цьому очі. Мушу визнати: не вдалося.

«Похмура посмішка, схожа на оскал, на мить скривила чорні вузькі клюкасті вуста, і блискавка спрямувала у Вадима.»
Клюкасті вуста – це які? Вуста людини, що має ікла? Чи схожі на хокейну ключку?
А спрямовують зазвичай щось – стрілу, дуло рушниці, удар. Кого ж спрямувала у Вадима блискавка?

«Він мав йти на роботу, про яку він зовсім нічого не знав. Лікар дуже здивувавшись, дізнавшись про це. Адже при амнезії усі навички зберігаються.»
Де той лікар навчався?! Хворого на амнезію відправляє працювати водієм, і ще дивується, що той не хоче.

«В нього неприємно пахло за цілий кілометр.»
Так в нього чи за кілометр? І якщо неприємно, то скоріш смерділо чи тхнуло, а не пахло.

«- Зайдіть в хату, - наказав він тоном, який не терпів ніяких сперечань.
Стиснувши зуби, Вадим повисувався. «Чому ця нікчема думає, що має право мені наказувати?»
Куди висувався Вадим – може, в міськраду?.. Чи мається на увазі, підкорився? А навіщо підкорився, якщо нікчема не має права?..

«Я звичайний Доброхот, і розбірки богів не стосуються».
Розбірки – то щось бандитсько-хуліганське. Богів розбірки і справді ніяк не стосуються, тут я з автором погоджуся.

В подальших трьох чвертях тексту всілякої нісенітниці трапляється не менше.

P.S. Навіть назва оповідання викликає зауваження. «Рахунки богів» - то безготівкові рахунки, що їх боги відкривають у банках? Чи ті рахунки, що богам офіціант… пробачте, бармен приносить в ресторані?

11. Грозові хмари

Оповіданнячко про те, як студентка першого курсу познайомилася з сином Перуна.
До речі, сина Перуна так і звуть – син Перуна. Навіть давній ворог, який шукає його, щоб знищити, звертається до нього так:
« - Не сміши мене, син Перуна. Не шукай для себе порятунку. Порятунку не буде.»
Дівчина чула легенду, в якій Син П. злий, жорстокий, лякає людей грозами і живиться їхнім страхом. А як познайомилась, то виявилось, що Перуненко насправді добрий, а грози робить задля краси. Звісно ж, тоді дівчина його покохала.

Оповідання відчайдушно перевантажене зайвими словами, фразами, абзацами, сторінками. Автор докладно розповідає нам, як героїня вступила до університету, як поїхала з рідного міста, розлучилась з подругами, знайшла нових. Як шукала гуртожиток, ходила корпусами університету… Дуже характерні для цього твору такі от відступи від теми:
« - Отже, завтра ви зможете отримати підручники. Групи А і Б отримують їх об 11, групи В і Д о 12. На першій парі завтра в ас буде лекція для всіх, в цій аудиторії. Це буде лекція-знайомство, тому можете нічого з собою не брати. Для груп А і Б завтра також буде перше заняття з теології. Цей предмет в вас лише раз на два тижні, тому не треба втрачати часу. Всі інші предмети можете подивитися за розкладом. Ще питання є? Ні? Ну тоді все, можете бути вільними, чекаю вас завтра на восьму годину в цій аудиторії. І без запізнень.»
Або таке:
«Так, завтра в нас присвячення у студенти, - Ліза стояла посеред кімнати, на годиннику була північ, - що ти одягнеш?
- Перше, що трапиться, те і одягну, - відповіла я, глибше ховаючись під теплу ковдру.
- Ні, це не правильно, - подруга зробила спробу витягнути мене з ліжка, - це не гарно!
- Лізо, якщо я завтра піду з величезними мішками під очима, це теж буде не гарно! Залиш мене, я хочу спати!
- Ні! Ти маєш сказати мені, що ти одягнеш!»

На мій погляд, усе, назване вище, сюжету оповідання геть ніяк не стосується. Просто монотонно перелічується все те, що робила героїня на протязі описуваного часу. Тобто автор використовує один з найбільш дієвих способів зробити оповідання нудним.

Крім того, разів із десять згадується, як жахливо вона боїться грози, майже до істерії.
« - Ти, що знущаєшся? Вова, ну яка ж в грозах краса! Це ж лише небезпека! Що в них може бути красивого?»
Окрім фобії, інші риси характеру героїні не вгадуються.

12. Чому розквітає папороть?

Чудова мова! Варто читати просто заради того, щоб помилуватися мовою.
«Тітка Олена – мамина сестра. Капосна така, що ну! Ніби й схожі між собою сестри зовнішньо: кароокі, ставні, чорноброві, білолиці... Однак вдачі мають різні. Тітка Олена - гостра, як лезо шаблі, неспокійна, як грозове літо і жадібна, як суха земля на воду.»

Сюжет захопливий, з фантазією. Пригоди хлопця, що заблукав у лісі, постають перед очима, казкові істоти яскраві, кожен з особливою, властивою йому говіркою.

13. Блакитнооке диво.

Блакитнооке диво – то така дівчинка шести років, яка геть усе знає, вміє читати думки і постійно повчає головну героїню (письменницю), що треба казати, що не треба, у що вірити, а у що – ні. Мовляв, дорослі нічого не розуміють, не говорять те, що думають, весь час брешуть, і взагалі живуть у вигаданому світі. А який світ насправді – то знають лише діти, зокрема, шестирічне Блакитнооке Диво. Ось, наприклад, якщо дівчинка розповідає таке:
«– Знаєш, якось одна велика зірка впала з неба прямісінько мені під ноги. Впала і розбилася на кусники. Вони так яскраво сяяли на землі! Я хотіла склеїти ці кусники зірочки і почепити бідолашну назад на небо. Але ж люди ще не придумали клей, яким можна було б лагодити зорі.
– І що ж ти тоді зробила?
– Бабуся покликала мене. Я вкинула шматочки зірочки у відерце і побігла додому. А на ранок моя зірочка зникла.»
…так от, коли дівчинка таке розповідає – то це правильна казка і справжня. А коли дорослі придумують казки, то це неправильні казки, бо вигадані. Отак от.
«– Ось так і казки, написані дорослими невірами. Доки їх читаєш, пробуєш уявити собі надуманий казковий світ, а щойно закриєш книжку – все зникає. У більшості казкових пригод немає правдивої чарівності.
– І в моїх казках також?
– І у твоїх також.
– А ти знаєш усі мої казки? – з надією перепитала я. …
– Так, всі. Але в них не вистачає головного.
– Чого?
– Справжності. »
А окрім того, Блакитнооке Диво вирішує, коли героїні час щось знати, а коли – ще ні, і постійно робить їй зауваження менторським тоном:
«Дівчинка посміхнулася:
– Я знала, що в тебе все вийде. Це ж так просто. А тепер, вибач, мені час додому.
– Але ж ти не відповіла мені...
– Знаю... Я розповім тобі іншим разом. Гаразд?
– Що ж, добре, – ображено зітхнула я.
– Не ображайся. Не можна знати все і одразу.»
Не знаю, як там героїня, а мене це зарозуміле Блакитнооке Диво десь за чверть казки вже дістало. Таке враження, що то не дівчинка шестирічна, а якийсь професор чи гуру східних філософій… Окрім того, красу дівочих очей героїня згадує, мабуть, частіше, аніж голодний – їжу. Разів із двадцять зустрічаються такого плану описи:
«Чи ти не бачив дівчинки з блакитними оченятами по вінця повних небесного сяйва?»
Як би це мовити… читач і з першого опису зрозумів, що дитини красива. Ну як не з першого, то принаймні з третього.

Але з іншого боку, розповідь іде жваво, читається швидко і легко. Діалоги стрункі, персонажі – характерні. За словами і діями героїнь легко вгадуються їх риси. Блакитнооке Диво, хоча особисто мені не приємна, але яскрава постать і цілком жива. А дива, які трапляються у казці, - маленькі, зате, як каже автор, «справжні», змальовані так, що їх дуже легко уявити, ніби побачити на власні очі.

Отже, казка заслуговує на досить високу оцінку.

14. Єдинорог

„Почалося усе незвично – з листа. Саме так. Здивовані?”
Поки що не дуже. Сотні оповідань починаються з того, що хтось отримує листа. Дивування почалось пізніше, коли на протязі цілої третини сторінки автор описував, яку рекламу кидають йому в поштову скриню. Більшості читачів цього вже вистачило б, щоб не читати далі.
Потім наводиться текст листа, в якому, власне, нічого (!) не говориться. А потім – дві телефонні розмови, в яких теж нічого (!!) не повідомляється, окрім того, що якась дівчина з гір запрошує головного героя до себе в гори, щоб щось там йому показати. Все це розписано дуже докладно, включаючи звук телефонного зумера. Також виявляється, що головний герой (від особи якого ведеться розповідь) – відомий письменник! Отут і справді є чому здивуватись. Відомий письменник починає оповідання, виливши на читача дві сторінки „води”?.. Чи відомий письменник так страшенно дивується листу від шанувальниці, що аж кидає всі справи і мчить до Карпат побачити фанатку? До речі, Карпати „відомий письменник” вперто називає просто „горами”. Літераторові непогано б знати щось про важливість конкретики, імен і назв.

Опис дороги до „гір” викликає хоч не дивування, але посмішку.
„Від вертольоту я відмовився, хоча мене тричі запевнили, що це найшвидший і найкомфортніший і взагалі – єдиний спосіб, щоб добратись за вказаною адресою.”
Трохи далі:
„Добирався я на тракторі.”
Знаєте, які зараз трактори роблять! Легко виконують функції гелікоптера!
Іще далі:
„Я поїхав. Спершу поїздом, потім автобусом. А далі – тільки пішки. Пішки йти не довелось, трапився попутний трактор із паном Василем.”
Ага, то виходить, пішки також можна! На біса той вертоліт? До того ж, там рейсові трактори ходять, можна попутний спіймати.
„Розговорились із ним – то він і виявився чоловіком тієї самої жінки, до якої я дзвонив. А Єленка – їх сусідка, сирота. І більше там ніхто не живе.”
Інакше кажучи, десь на вершині гори живе трійко людей, багнюка там така, що тільки трактором і доповзеш, але стаціонарний телефон в них є!

Врешті решт, дістався наш „письменник” до шанувальниці. Її Єленкою звати, їй чи то 16, чи 17 років. Неповноліття дівчини не завадило „літераторові” до неї залицятись, а потім ще й одружитись. А головне те, що вона йому показала... єдинорога. Живе там у Карпатських лісах єдиноріг на ймення Лоша. Ото і є таке диво, заради якого Єленка викликала до себе героя:
„ - Милий… розкажи про нього людям. У тебе вийде.
– Я спробую.
Ну що, письменнику, не слабо? Таланту вистачить? Не просто розказати, а переконати: це не вигадка, він таки є насправді! Щастя, чудо – є! Отак. Думай.”
Виявляється, єдиноріг – то таке диво, що словами його не опишеш, в листі про нього не скажеш, та й у телефонній розмові не згадаєш. А щоб розказати про нього людям, потрібен письменник. Журналіст із фотокамерою... чи просто фотокамера, без журналіста... – ні, ніяк не згодиться!

Друга частина оповідання, вірогідно, є втіленням на папері мрій автора. Бо письменник, від імені якого йде розповідь, видав книгу про єдинорога в Карпатах. Не статтю якусь там, а саме книгу! І книга ця спричинила таку сенсацію, що...
„На екрані вирує людське море. «Неймовірна книга!» – «Сенсація» - «Правда чи міф?» – «Читачі займають черги з ночі, типографії друкують додаткові тиражі» ”
„Книга наробила шуму. Намисто номінацій: за кращий художній твір, за нове слово у вітчизняній прозі. Ще за щось. Появились десятки (це натепер десятки, але поки що мало часу пройшло!) наслідувань, спочатку відчайдухи, а потім уже і дослідники-науковці відправлялися шукати єдинорога, шукати чудо…”
Окрім солодких фантазій автора-конкурсанта, ніяким здоровим глуздом неможливо пояснити такий перебіг подій. Нова розповідь про єдинорога (двохсота в світовій історії?.. чи все ж тисяча шестидесята?..) революційно змінює світогляд читачів?! Ну-ну.

Та і цього замало. „Письменник” вирішує врятувати чарівну тварину від натовпів туристів і мисливців та пише ще один бестселер – цього разу про те, що єдинорога не існує!
„Я вам напишу… О, ненажерливий натовп, я дам тобі нову розвагу, нову жертву!”
„Не манити мрію, а стусанами направити її у звичне русло. ... Що ж тут надзвичайного? Це ж усього-навсього… Талант.”
Оце так претензійно прославляє власні чесноти той самий автор, який:
А) називає обличчя лицем, водоспад - водопадом, наклад – тиражем, диво – чудом, а галас - шумом;
Б) пише „перевищити межі” (замість перейти межі), „направити у русло” (замість спрямувати), „там не є небезпечно” (замість там безпечно);
В) використовує речення типу „Не скрип пера та шурхіт паперу, тільки тріскотіння клавіатури породжують потворні та чарівні фрази на білому тлі монітору” або „Я неначе в нестямі випльовую у натовп злі правдиві фрази нарізані якнайсмачніше”;
Г) регулярно губить коми (хоча б у останній цитаті).

Висновок: мріяти про гучну славу та кохання з молоденькою дівчиною можна і подумки, необов’язково робити з цього тортури читачеві.

15. Хрю (фентезі)
Не дуже розумію, до чого тут фентезі.
Фабула оповідання така. Зустрілися два друзяки, що давно не бачились. Один розжирів і дуже цього соромиться (величезне його черево згадується в тексті разів із шість, зокрема в першому ж абзаці). До того ж, жінка товстого Андрія ніяк не завагітніє. А в приятеля своя прикрість – дружина померла. Отож сідають обидва чоловіки випити горілки і про свої біди потеревенити. Андрій напився в дошку, а друг Семен напився також, але не в дошку, набрався сміливості та й підкотив до Андрієвої дружини. Та подумала собі: чом би й ні? – і гайда з Семеном кохатися. Вранці Андрій побачив це неподобство, геть засмутився і пішов з хати геть. А потім виявилось, що то все йому наснилось, а насправді все у нього добре, і діти є, і черева нема, і Семенова дружина жива собі. Отака казочка.
Типу фентезійний елемент автор вбачає, мабуть, у тому, що Андрієвій жінці іноді вбачався привид Семенової дружини. Але все те було напідпитку… та й врешті решт уві сні. Отож, на мій погляд, текст, щонайменше, не відповідає умовам конкурса.
Окрім того, відсутня хоч якась ідея (скиглення про те, як кепсько бути товстим бездітним рогоносцем, ідеєю вважатись не може). Що, власне, хотів сказати автор – лишається відкритим питанням.
А окрім того, мова доволі незграбна, подекуди русифікована.
Наприклад:
«…яка вже минула: «мов з білих яблунь дим»»
Хіба не можна було підібрати україномовну цитату? Чи власну, авторську метафору?
Або:
«Хоч він сприймав це світило геть безтурботливим прогрівачем земної атмосфери на кшталт кварцової лампи для поверхні шкіри, та саме воно, швидше за все, було іншої думки про свої можливості й обсяги турбот.»
Або:
«Не витримав, бо за кілька секунд уже інша (досить нахабна) частина того ж таки тіла, здалеку трохи схожа на роздвоєну велику картоплину, негармонійно втупилася вдалечінь. »
Вибачте, але ці речення трохи схожі на слона в крамниці. І, на жаль, не тільки ці.
Висновок: порожній немилозвучний текст.

16. КАЗКА ПРО ВОВКА ТА ДІВЧИНУ,
КАЗКА ПРО ПІЧ І ПЕРШУ ХЛІБИНУ,
КАЗКА ПРО КОВАЛЯ ТА ГОНЧАРА
Три казочки від одного автора. В першій дівчина закохується у зачарованого принца у вовчій подобі та поцілунком рятує його від прокляття. В другій чолов’яга вчиться вперше випікати хліб, а злий бог з драконами йому заважає. В третій коваль та гончар власноруч створюють чарівні артефакти (непереможні мечі та бездонні глечики) і рятують місто з облоги.
Сюжети простенькі, шаблонні, лінійні. Кожна наступна казка простіша за попередню, остання вже геть позбавлена інтриги і описує події, що я їх вище виклав одним реченням. Ані новини, ані дивини. Якщо ви колись чули народні казки, то з першого ж речення знатимете ці сюжети наперед.
Мораль (корисна річ у казці) в даних текстах доволі сумнівна. В «Казці про вовка», наприклад, героїня піднесла рушники князівським сватам, а вже наступного дня побралася з іншим чоловіком (з вовком, точніше). Якось неввічливо трохи. В «Казці про першу хлібину» виявляється, що найбільшою складністю винаходу випікання хлібу є перемогти злих драконів. А я-то чомусь думав, що найважче у винаході – це, власне, винахід. Допетрити, з якого зерна та як той хліб випекти, і як те зерно виростити. А в «Казці про коваля та гончара», коли місто жорстоко потерпає від облоги, два брати за ніч створюють і непереможну зброю, і нескінчений глек води. Виникає питання: якщо це так просто, то на біса чекати облоги і голоду? Чом би в перший же день війни ці могутні артефакти не створити?
На відміну від «Утікача», ці казки не приваблюють мовною красою, бо мова досить простенька. На відміну від «Зачарованого Сонька», тут відсутні яскраві фантастичні ідеї, образи.
Приємно лише те, що автор, імовірно, мав на меті прославити нелегку працю хліборобів, ковалів та гончарів. Хоча в решті решт сюжет уперся все ж в бійку з драконами, але самий задум зробити героєм не воїна або чаклуна вартий схвалення.
Висновок: середньо.

17. Пріоритети сумління

Брат героїні перебуває у стані коми — в нього вселилась мара, дух померлого. Щоб врятувати брата, героїня звертається по допомогу до некроманта.
“Якщо людина майже на тому світі, треба звертатися до того, хто розуміється на смерті не гірше, ніж на житті.”
Некромант допоміг, але зажадав від героїні певної послуги: попрацювати “детектором брехні”. Дівчина зробила справу.
“– Ви ж знали, що племінника цієї нахаби збираються прибрати?
Чоловік зкривив губи та невинно розвів руками:
- Нажаль, ні.
Щипок, що послідував за цим, застав мене на напів-вдосі і разом із повітрям, тихо пройшовшим через стиснуті зуби, пролунала і моя відповідь:
-Брехня.”
Дізнавшись про все, мати суворо докоряє героїні і ставить, таким чином, перед читачем етичну дилему: чи мала право дівчина розплачуватись із чорнокнижником такою монетою?
“- Як ти посміла? ... Треба тримати язика за зубами! – Голос [матері] не витримав, зірвавшись на крик. – Якщо знаєш правду, тримай її при собі.
...
- Якщо людина бреше, чому не сказати про це? – Поцікавилася я як можна м’якше.
- Тому що ти, – палець гнівно ткнув мене у груди, - не…маєш… права… втручатися у чуже життя!
- Ця людина отримає по заслузі. – Все це починало дратувати. Що відбувається, в решті решт?
 Сподіваюсь, і ти теж. – Мати перейшла на протяжний шепіт, мабуть дійшовши до останнього рівня накалу. – Чим ти думала?! Через тебе почнеться кровна ворожнеча. Ти людям зламала долю. Заради чого?”
Однак, героїня доходить висновку, що вчинила цілком справедливо. Врешті решт, той, кого вона викрила, був пасивним співучасником вбивства - ні більш, ні менш.

Такий сюжет.
Особисто в мене не виникло ні найменших сумнівів у справедливості викриття брехуна і покидька, тому гостроти центральної дилеми я не відчув. Не зачепило.
Окрім того, текст доволі затягнутий, і, так би мовити, невлучний. Якщо йдеться про пріоритети сумління, то варто було б саме на сумлінні і зосередити увагу, помістити у фокус етику вчинку. Фентезійний антураж - одержимий марою братик, розвеселий некромант, - відверто кажучи, мало стосується теми, ніяк не розкриває її.

Мова кострубата, слова часто не узгоджені між собою, неточні, незграбні.
“За час повернення додому, Марія спочатку немилосердно сварилася і сипала прокляттями, а потім несподівано розплакалася. Як я з’ясувала, дядько Макар не дуже полюбляв сім’ю Марії, а тому вирішив тактично не попереджати нікого про замислений замах.”
Можливо, повертаючись додому? Майбутній замах? Замах, що планувався?
“...із повітрям, тихо пройшовшим через стиснуті зуби...”
Повітря, що пройшло крізь...?
“Світло від ліхтаря неясним маревом відбивалося у найближчих вікнах.”
Навіщо це “від”? Світло ліхтаря цілком самодостатнє.
“Звичайні предмети набувають нового вигляду і тепер нагадують про сюжети готичних гравюр.”
Якщо вони своїм виглядом нагадують готичні гравюри, то “про” геть зайве.
“ Таємний світ нашого міста, де не завжди раді стороннім, де краще б не з’являтися без запрошення, отримати яке, наче зустріти свій вирок. ”
Тут, власне, про що йдеться? На нічних вулицях краще з'являтись з вироком, аніж без нього? Не погоджуся...
І т.д.
Складається враження, що авторські слова трохи не відповідають думкам, висловлюється не в точності те, що автор замислював.

18. Ніч

Гарно, цікаво написано. Яскраві персоналії: незлий і самотній вовкулака; тиха смерть, що сидить собі в кутку хати; батько-християнин, що скоріш дасть хворому синові померти, аніж звернеться по допомогу до відьми; нарешті, донька, спроможна «бачити» те, чого не розгледиш очима. Всі збираються в одній кімнаті, ніби скручується якийсь вузол долі… і…
І – нічого. Таке от диво. Жодна з рушниць, що висіли на стінах, так і не стрельнула. Син помер, як і збирався. Відьма допомогти не встигла. Вовкулака посидів собі, та й пішов. Власне, до чого це все? Про що це оповідання? Що шановний автор хотів сказати?..

19. Чаклунка чи відьма?

Видатна чарівниця переплутала чари і опинилась в чужому тілі. І загубилась, бо те інше тіло належало лісовій відьмі, яка живе казна де. Такий собі нещасний випадок на виробництві. Двоє співробітників магічної академії (майстер та учень) мають її відшукати, не знаючи ще про ту колізію зі зміною тіл, отож не мають уяви ні кого шукати, ані — де.

Оповідання трохи сире, але гарне. Має цілу низка чеснот.
По-перше, цікавий непередбачуваний сюжет. Розвивається динамічно, швидко. Зав'язка, наприклад, подана першим же рядком тексту: “ – І чого вони її шукають??? Чому МИ повинні її шукати???”
По-друге, інтрига виникає з першої ж сторінки і утримується до останньої. Це одне з двох оповідань конкурсу, в яких вона зберігається аж до розв'язки, і один з небагатьох творів, де інтрига взагалі присутня як така.
По-третє, яскраві і, головне, живі персонажі. Ледачий майстер-маг, якому все набридло; до біса енергійний учень — прокляття для учителя; видатна чарівниця з фобічним страхом вовків; навіть другорядні — забобонні до ідіотизму селяни. Вони мають особисті риси і діють, що приємно, згідно власних характерів, не лише як гвинтики сюжету. Власне, весь сюжет зумовлений характерами героїв.
По-четверте, ніякого зайвого пафосу. В цьому творі (на відміну від багатьох так званих “фентезі”) і справді відбуваються чудернацькі речі, а герої дійсно володіють могутньою магією. Але ніхто не рятує світ, не нищить армії пітьми, навіть не примушує маленьких хлопчиків вірити у диво. Кожен просто робить свою справу, виконує професійні обов'язки чарівника. До речі, зла в оповіданні взагалі немає, як такого — є тільки непорозуміння між людьми.
Нарешті, є і по-п'яте - здорове почуття гумору. Теж цінна рідкість серед конкурсних творів.
“ - Та староста я місцевий, - зітхнув новий знайомий, - головую на свою голову.”
...
“Він витягнув з суми медальйони, та підійшов до учня. – Дивись, - повчально промовив Лін, та потягнув двері на себе. – Не треба ускладнювати собі завдання, - двері відчинились.”
...
“ - Лін тяжко зітхнув. Аж раптом солодко позіхнув. – Я втомився. Ось тобі її гребінець, поки я відпочину, встигнеш пригадати чари пошуку.
Настала черга хлопця зітхати. Він втомився не менше наставника, тільки скинути свою роботу йому не було на кого. Учень заплющив очі, і почав щось нашіптувати. Неподалік над деревами розпустилась гарна квітка.
 Непогано... Одразу відчувається моя школа, - схвально промовив чаклун, - щоправда, в оригіналі мала б бути зірка...”
...
“- Наставнику!
- Ну що тобі ще? – незадоволено покосився на Ріка чаклун.
- А що буде, якщо одночасно з чарами нічного зору, використати світло? [сказав Рік]
- Я геній! Це ж ясно! Вони поміняються місцями! – Лін задоволено оглянув себе.”

Отже, оповідання читається цікаво і приємно.
До недоліків слід віднести дещо спрощену мову, майже позбавлену стилістичних візерунків, та перевантаження діалогами. Те, що швидше й охайніше було б викласти авторською мовою, вкладається у вуста персонажів, наприклад:
“- Ти пам’ятаєш, що тоді трапилось?
- Ну, не дуже, - зізналась дівчина.
- Але все-таки?
- Ну, я пам’ятаю, що коли підійшла Ріса, то мене захопило відчуття небезпеки.
- А далі?
- Я відчула...” і т.д.

Загалом: один з кращих творів.

20. Потерча

Історія поневірянь дівчини, що її вагітною покинув парубок. Батьки вигнали з дому, не витримавши сорому. Ніхто не прихистив, ніхто не пустив до хати – довелося ідти в лісі жити. Знахарка допомогла народити, але притулку також не дала, отож дівчина з малим дитям живе серед лісу в якійсь халабуді з гілок, весь час голодна, іноді якихось ягід знаходить, а навкруги вовки, і зима настає… Врешті решт нещасна втопила дитину та й сама втопилась і стала русалкою. Але і русалці не дали спокою лихі люди – прийшли цькувати і сітьми ловити…
Казка така трагічна-претрагічна, сумна-пресумна. Десь на середині оповідання читач вже втомлюється від одноманітних описів страждань і припиняє переживати. Недарма в драматургії відомо, що емоції необхідно різноманітнити, важкі й напружені епізоди перемішувати з кумедними, легкими.

Мова – колоритна і грамотна.

21. Теорія не для доведення

„Добро народився тоді, коли в Бога виникла ідея створити людину. Зло теж рвалась у цей цікавий світ – і діждалась свого виходу. Вона невинно розплющила оченята в ту ж секунду, коли Божа ідея втілилась у життя.”
Отож з тих пір існує на світі Добро (він чоловік) і Зло (Зло, звісно, жінка). Добро робить добро, бо в тому є його місія, а Зло чинить зло, бо така її роль. Проте вони кохають одне одного, бо вони – протилежності, які одне одного доповнюють. Якось Зло втомилась від докорів сумління і хотіла покінчити з собою. Але Добро втішив її та пояснив, що в кожного своя доля і свій шлях широкий, тобто усякі істоти на світі потрібні – і крокодили, і китайці, і слюсарі, і Зло також. Без зла світ неповноцінний. Зло зрозуміла і втішилась. Отака от казочка.
Надміру багато пафосу, солодкого і дешевого, як цукрова вата:
„Так народилось Кохання. Вперше в історії Всесвітів воно показало всю свою могутність, владу, міць і силу. Не існуватиме ніколи нічого сильнішого. Людина ніколи не створить міцніших ланцюгів. І ніколи не зможе їх розірвати.”
Немало стереотипних стареньких думок - наприклад, та, що добро і зло не можуть існувати окремо одне від одного. Або та, що чоловік – носій добра, а жінка – зла, але Бог створив їх обох, бо так було треба для розвитку суспільства.
А більше нічого в цій казці і немає. Лише пафос і стереотипи.

22. Утікач.

Переспів казки про Колобка на манер містичного трилера.
Колобок, мовляв, - це душа померлого молодика, яку затримали в цьому світі ридання безутішної матері, і тепер небіжчик самотужки шукає шляху до загробного царства. Щоб дістатись туди, він має подолати володіння лісових духів, які прагнуть пожерти самотню душу парубка.

Величезна чеснота розповіді – то є мова. Влучна, яскрава, колоритна, багата, навіть коштовна. Кожне слово на своєму місці, кожна фраза доречна.
„Тут довкола сама природа вступала з собою в протиборство, воно вчувалося в тріскотному зімкненні дужих пліч дерев, у хижому прицмокуванні стоячих вод, що нехотя зрідка пускали зі свого мертвого нутра газові пухирі, виказуючи якісь глибинні травні процеси, вчувалося в розмиванні й перетіканні ґрунтів. Вона жерла, і трощила і катувала власну дрімучу плоть, кидалася на себе з могутнім натиском і собі поступалася, в її самознищенній борні для людини лишалося мізерне і непевне місце між складками її тіла.”
Або:
„Добре жилося в Бродиці тільки курям, ось і зараз вони, голошиї, зі злиплими від бруду підштанками з сокотанням обступили хазяйку, що засипала їм у годівницю трохи їдла. Усе подвір’я помережане їхніми зірчастими слідами. З курей та свиней і жили на хуторі. ”

Дуже гостро передані драматичні сцени. Простими короткими фразами, але від того ще гостріше – аж серце холоне:
„Лихо підстерегло Олексу на болотах, куди пішов полювати на качок. Там, серед високих комишів із м’якими качалками, жовтих свіч півників і дрібно витканих покривал ряски на нього дихнув болотяний пропасник. Надвечір хлопець занеміг, а за два дні згорів та станув, що та свічечка.”
Або:
„Вона незчулася, як опустилася на ослін і вже не ридала, а тільки мовчки зносила тріпотання і корчі в грудях, з дивовижею спочувала, як у них щось росло, дужчало і квітнуло, завдаючи біль такий нестерпний, що його не відрізнити від радості, як опік холоду – від опіку вогнем.”

Гарно вплітаються в оповідання реалістичні деталі, які влучно висвічують риси життя хутірської громади:
„На літо Рокита з Захаром вже й сватів засилати лагодилися, хай не до Паньків – гай-гай, у їхньому роді жінки по три, а то й по чотири добрі приплоди давали, до їхніх сіней аж із південних сіл свати землі на підошвах наносили, - то хоч до Карпів, рід їхній хоч і бідніший та рідший, зате Карпівни на травах знаються і робота в їх руках аж горить.”
Або:
„. ..поглянув на подвір’я, захаращене сміттям, що його кожної весни приносило зі схилів потоком.”

Навіть окремі слова, сказані дуже доречно, радують погляд:
„ ...мовби вихоплений з річкової мілини вугор”
Саме вихоплений – не спійманий, не піднятий, не виловлений!

А от що прикро вражає, так це вторинність сюжету. Звісно, новий погляд, інше бачення – це зрозуміло... Але все ж в момент, коли автор вперше називає невпокоєного небіжчика Колобком, відчуваєш розчарування. Невже вся ця мовна краса і розкіш використана лише для того, щоб створити сіквел старенької казочки?.. Отакої...

Однак все одно оповідання – одне з кращих.

23. Наука

Власне, не стільки оповідання, скільки етюд. Але цілісний, стилістично гарний, цікавий.
Дід веде онука «у науку» - на навчання до майстра. Дорогою виявляється, що дід сліпий, але помічає навіть те, чого не відстежує зрячий хлопець – бо має дід здатність бачити не лише очима. Деякому теж надприродному вмінню має навчити онука майстер, до якого йдуть, але майстра немає вдома – лише його дружина. Прийняла їх господиня, нагодувала, назад пішли… Раптом схаменулись, второпали з деяких миттєвих натяків, непомітних деталей: господиня – то і є майстер. Повернулись. Така собі перевірочка здібностей майбутнього учня.
Ладні діалоги. Текст лаконічний, захопливий. Залишає відчуття інтриги, недомовки. Якби це було перше оповідання збірки або перша глава роману – я з цікавістю прочитав би решту.

Не надто відповідає темі, але гарний твір.

24. Господиня Лісу.

«Вона - одна з Тих, Хто Створив Цей Всесвіт. Друге покоління Богів. Вона – Перше створіння, яке ступило на землю задовго до людей, що нині ставлять себе вище за царів Природи. Та справжня Цариця - це Вона. Вона - Господиня Лісу. Власне, Вона – Та, що створила Ліс. Перший ліс - ворожий і добрий, привітний і злий. А, отже, Вона - Та, що створила всі ліси на землі. А після певних подій - і Лісостеп також. Вона вже давно переклала свої обов’язки з догляду за всіма лісами землі на свого вихованця, а сама обрала тихий куточок Лісу, де і жила до того самого чорного вечора.»

Це – фрагмент останньої глави. В ньому авторською мовою коротко викладений зміст всього попереднього оповідання. А далі, традиційно, прийшли злі люди і спиляли стару сосну, в якій існував дух Господині Лісу. Господиня загинула, а ліс жив собі далі, хоча став вже не таким могутнім, а пташки співали вже не так файно.

Ще є тут багато патетики, безліч шаблонних слів про тупих людей, які не вміють жити в гармонії з природою, щось там про кохання духа і смертної жінки, щось там про переродження…
Що автор хотів сказати цим, яку цікавість вбачав у своєму творі? Моралістичне попередження про те, як погано нищити природу? Не пиляйте, люди, дерева – робіть пластикові меблі, полівінілхлорид дуже корисний для середовища! Або чергова легенда про створення світу і заселення живими формами?..
Все це – не те, щоб погано, але стереотипно, шаблонно, тисячі разів використано… і аж занадто пафосно.

25. «Чарівна книга Ізабелли» (збірник)

Вибачте, що це за набір слів?.. Чи має він якісь риси схожості із літературою?..
«Був сонячний гарний день. Ізабелла та її подруга Ніла гралися на подвір’ї. Та щось було на вулиці не так. Дівчата помітили, що надворі не співають пташки, не ходять люди. Їм одразу стало ніяково.»
Справді, щось тут не так – тупо нікого нема в цілому місті.
«Дівчата ходили містом, але вулиці наповнилися порожнечею. Згодом діти зрозуміли, що вони тут самі. В них з’явилося багато запитань.
- Але де всі? – промовляла Ізабелла.»
Справді, питань багато: «Де всі?», «Куди в біса всі поділися?», «Якого дідька всі сховались?» - і таке інше.
«Та щось засвітилося в дзеркалі. Дівчата злякались. В них не було мужності, щоб спитати, хто за дідусь у дивному одязі стоїть в їхньому дзеркалі.
- Хто ви? – запитали в один голос дівчата.»
Шановний авторе, навіщо так безсоромно дурити читача? Кажете, що не було мужності спитати, а потім вони беруть і питають! Я розчарований…
- «Я – чарівник Дендарі, - відповів спокійно дідусь.
- Що ви хочете? Куди ви всіх поділи? –спитала тривожно Ніла.
- Я нікого нікуди не дівав, лише хотів вас попередити…
- Про що ви нас хотіли попередити? – крикнула Ізабелла.
- Попередити про зло.»
Коли всі люди поділись казна куди – оце саме час попередити про зло! Ще можна на цвинтарі попереджувальний плакат вивісити.
- «Зло, яке чатує над світами. І лише «Чарівна книга» зможе подолати злісного чаклуна на ім’я Ердан, - відповів з обережністю Дендарі.
- Але… Але чия ця книга і де її знайти? – запитала Ізабелла.
- Це твоя книга. Ти, Ізабелло, її власниця, - сказав чаклун.»
Ой, це що, дев’яності роки повернулися? «Сейлор Мун» знову на екранах?..
«У дівчаток було багато запитань.»
Здається, це улюблена фраза автора.
«- Що робити? – запитала Ніла.
- Не знаю, я намагаюся відшукати книгу в своїй душі, - сказала Ізабелла.»
От на ці пошуки я б залюбки подивився!
«Раптом Нілі зателефонували, вона взяла слухалку, та ніхто не промовив ні слова.
- Хто це? – запитала Ізабелла. – Можливо, це мама або батько?
- Ні! Це не вони! –лякливо відповіла Ніла.
- Але хто?
- Подивись! Що це? – закричала Ніла.
- Це якісь прибульці! Тікаймо!»
«Подивись! Що це??» - заволала з переляку Ніла, тримаючи слухавку. Але розумна Ізабела здогадалась: то не слухавка, то якісь прибульці!! І дівчата швидко втекли з хати, тінню промайнувши повз жахливу пральну машину та інопланетну праску.
- «Давай до лісу, а там підемо до нашої таємної схованки.
- Добре, - згодилась Ізабелла.
Коли дівчата втекли, то зустрілися з чарівником Дендарі.
- Привіт! Будьте обережними, бо це армія Ердана, - сказав тихо чарівник.»
Мені вже до чортиків цікаво, що ж автор має на увазі, використовуючи займенник «ЦЕ»? Остання річ, що її згадували у тексті, – то, як ми пам’ятаємо, телефонна слухавка. Невже вона – не просто прибулець, а ще й армія Ердана??!
«Коли прийшли, то одразу почали придумувати план.
- А де храм Сонця і Місяця? – спитала в чарівника Ізабелла.»
Який ще храм?.. З якого дуба він впав? Ні слова ні про які храми досі не було!
- « А чому ви про нього питаєте?»
Так, справді, чому?!
- «Бо він нам наснився, - відповіла Ніла.»
А, ну тепер усе ясно! Якщо наснилось дівчинці, значить, десь на планеті точно такий храм існує!
- «Десь на півночі річки Урбу.
- А це далеко?
- Так-так, три кілометри, - сказав Дендарі. - Тож збираймо необхідні речі та ходімо в дорогу.»
Оце так далеко! Аж цілих три кілометри! Якщо машина зламається, то півгодини поспіль пішки плентатись! Це ж, мабуть, аж в сусідньому районі міста. Треба добряче в дорогу зібратись.
«Коли мандрівники прийшли до річки, то не знали, як її перепливти.
Річка Урбу була дуже широкою. Та в чарівника з’явилася ідея.
- Я вмію робити невеличкі човники, - запевнив Дендарі.»
А я вмію робити паперові літачки! Шкода, мене там не було – а то б перелетіли!
«Вони збудували невеличкий човник й попливли річкою. Здавалося, що Урбу безкінечна.
- Ой, я зовсім забув, що плисти по річці Урбу безкінечно, - промовив невдоволено чарівник.»
А ви спробуйте впоперек річку перепливати, а не вздовж!
- «Що? Ну-ну… Добре, давайте повернемося назад і придумаємо іншу ідею.
- Ні! Вже неможливо повернутися назад чи вперед, - відповів боязко Дендарі.»
Ух ти! Неможливо повернутись вперед! Знаєте, я щойно спробував: вперед, справді, повернутись не вийшло – бо й так пикою вперед стирчав. Зате можна повернути вліво, а потім ще раз вліво – це все одно як назад.
- «Але що ж робити? – спитала стурбовано Ізабелла.
- Я придумала! Ви чарівник і можете скористатися магією, - сказала Ніла.
- Та це чудова ідея! - промовив Дендарі»
Вау, оце так ідея! «Вони заряджають гармату… Навіщо?.. А, точно! Вони будуть стріляти!»
- «Уважно мене послухай. Ти повинна знайти камені стихії.

- І в мене до вас прохання: зробіть храм невидимим.
- Добре! – відповів Дендарі.
Коли храм Сонця та Місяця став невидимим, наші герої почали роздумувати…»
Це вже геть анекдот пішов! «- Миші, станьте їжаками!» «- Сова, ти така розумна, скажи, а як нам стати їжаками?» «- Я не тактик, я стратег!»
«Дендарі і дівчаток стривожило місто. Воно було ніби неживим.
- Що сталося? – спитала Ізабелла.
- Це він… Це Ердан, - відповів переляканим голосом чарівник.»
Тобто в місті не було жодної людини від самого початку, але кмітливі дівчата стривожились лише зараз. «Це він» - сказав чарівник, і всім одразу все стало ясно. Звісно ж, слова «це він» вичерпно пояснюють зникнення усіх людей!
- «Досить розмовляти! Дендарі, зроби нас невидимими, і ми підемо до палацу вогню, - вимогливо промовила Ніла.
Чарівник так і зробив. Та вони побачили, що Ердан хотів проникнути в палац, але туди могла зайти лише тепла та лагідна душа.»
Як виглядає ця чортівня? Сам Ердан зайшов, а душа його лишилась назовні, бо не тепла? Чи секьюріті на вході зупинив Ердана і каже: «Ану, хлопче, доведи-но мені, що душа в тебе лагідна!»?
- «Поливайте його водою швидше! – прокричав Ердан.»
Слушна думка! Як полити храм водою, то Ерданова душа точно стане лагіднішою! Хіба це не очевидно?..

Ну і такої от кумедії сім з третиною сторінок. Здається, якісь феєричні події відбуваються всередині авторського мозку, а назовні доносяться лише емоційні вигуки, вкладені у вуста персонажів.

26. Іще одна правдива історія

Скажу відверто, початок цього оповідання – перші дев’ять сторінок – жахливі. Вони містять або геть штамповані та зношені образи і події, або дещо оригінальне, але ніяк не пов’язане з подальшим сюжетом.
Шаблонів тут аж ціла добірка.
1) Тупоголові космічні вояки, що, як завжди, створюють космічну імперію.
2) Професор-винахідник, що вигадує спосіб рухатись зі швидкістю світла, працюючи «в маленькому тісному кабінеті, заваленого, здається, без всілякої системи якимись приладами, книгами, паперами, і всюди – якісь мікросхеми, дроти». На біса, цікаво, спеціалісту з релятивістьскої фізики ті дроти з мікросхемами?..
3) Безглузде псевдонаукове пояснення руху зі швидкістю світла. Автор плутає рівняння Максвела з ейнштейнівськими рівняннями спеціальної теорії відносності. І чомусь робить із них висновок, що в охолодженому зорельоті сповільнюється час: «Разом зі сповільненням молекул в обшивці сповільниться час всередині шлюпки, що в свою чергу дає змогу прискоритися до неймовірної швидкості.» Так ось чому у холодильнику сало так повільно псується!
4) Могутні інопланетяни, які за допомогою лазерів та метальних ножів навчають усіх жити мирно: «… Кілька тисяч років тому Центральний Сенат проголосив створення Внутрішньої Служби Безпеки Світів, Що Розвиваються, в обов’язки якої мало би входити захист менш розвинутих вимірів від міжусобних воєн.»
5) Дівчинка років дванадцяти, яка чомусь опинилась в команді військового зорельота, причому ще в експериментальному польоті. Автор вказує інший вік дівчини, але поводиться вона приблизно років так на 11-12:
«[підчас згаданого експериментального польоту ]Наче ніде й нічого, підпилювала собі нігтики мініатюрною пилочкою! …
- Розважаєшся? – спитав я, намагаючись від нічого робити зав’язати розмову …
- І чьо? – безпосередньо відповіла вона. Я помітив, що вона жувала жуйку… Судячи із запаху, фруктову, мабуть.
Так, розмова не виходить. Спробуємо з іншого боку:
- Гарні нігтики.
- Угу. Це добре, що він так про вас… – судячи з того, що вона не підводила голови, її більше цікавила розмова зі своїми нігтиками, ніж зі мною. … Повільно підвелась із свого місця, тихенько підійшла до Комодора, нахилилась над його вухом, і тихенько сказала:
- Бу.»
6) І, нарешті, той факт, що корабель якось так дивно прискорився швидше за світло (хоча раніше, згідно слів професора, він того не вмів), і потрапив на чужу населену планету. Та ще й так швидко, що ніхто і оговтатись не встиг.

Не-шаблони – то, наприклад, кіт, який слухає Evanescense і мандрує інтернетом, або прибульці (автор кличе їх «пришельці»), які входять в контакт не з людьми, а з котом.
«Пришельці» - здивовано подумав Арчі. «І я, здається, перший в світі кіт, що контактує з ними! Мені світить слава!»
Це вже цікавенько… але до подальших подій ніяк не відноситься і ніде пізніше не згадується.

Окрім того, значно ускладнює читання манера автора вести мову весь час від першої особи. То було б ще нічого, але в кожному новому розділі особа оповідача змінюється! То говорить один, то другий, то третій. Причому імена у всіх дуже схожі (Арчі, Аті, Ас, Ер), а йменням Арчі називають то кота, то хлопця. Фокус зі зміною оповідачів зійшов з рук братам Стругацьким у «Пікніку», але ж там було три розділи, тут – чотирнадцять.

ОДНАК. Якщо читачеві вистачить впертості, щоб подолати першу третину оповідання, далі на нього чекає доволі жваве гумористичне фентезі… ну, майже фентезі. Приємне, веселе, динамічне, але ненапружене.
Земний екіпаж потрапляє на якусь планету, де живуть ельфи, єдинороги, вовкулаки, чарівники… ну, словом, повний набір – за винятком людей. Люди там – міфічні істоти, і їх усі бояться, бо люди роблять машини, а машини – то щось страшне і незрозуміле, не те, що звична магія!
«– Але я чув про них! Це, напевне, демони! Тролі, люди, чорти, або ще якась нечисть…»
Там же опиняється і агент «миротворців», і разом з міфічними людьми та парою зустрічних ельфів рятує планету від великої війни. В кінці на всіх чекають нагороди: усі отримали те, чого прагнули від життя (хто спокою, хто космічних пригод), а половина дієвих осіб побралася між собою.
Текст не позбавлений гумору:
« - Світ рятувати буде, – впевнено сказала Аті. – А можна, я з вами? Один раз лише світ врятую, і все? Я ще ніколи-ніколи не рятувала світ!»
Або:
«Подамся я, мабуть, до старого коваля Лу в учні. Стану ковалем, винайду чорнильну ручку, ще якісь дрібниці…»

Добряче трапляється дрібних огріхів.
«Планета пристосована до життя, ми там обійдемось без скафандрів.»
Скоріше, придатна до життя. Пристосована – то якщо хтось її умисне пристосував.
«Аскольд тихенько промовив: «Багато є на світі, друже Гораціо, що і не снилось нашим мудрецям».
Звідки ж це інопланетянин знається на англійській класиці?.. І звідки в нього слов’янське ім’я?
« - Ваша Величносте, у Вас просить скромної аудієнції Ваш придворний маг Фроліус.»
Скромної аудієнції чи скромно просить?
« Про те, що це насправді я у всьому винна, мене не хвилювало… А навіщо, скажіть, хвилюватись?»
Навіщо «про»?
« - Кількість енергетичного палива?»
Енергетичне паливо – це як енергетичний напій RedBull? А що, трапляється паливо без енергії?
«Прийдеться від вас позбавитись.»
Прийдеться – русизм. Доведеться.
Позбавитись когось, а не ВІД когось.
«… Думки зібралися в моїй голові, створюючи якийсь цікавий, але впорядкований безлад.»
Думки зібрались в голові? А де вони були раніше?..
Цікавий, але впорядкований – чому протиставлення? Все цікаве зазвичай невпорядковане?
«Ми бігли по, здається, нескінченних коридорах»
Бігли коридорами, без по.
«Ні одного мертвого»
Жодного мертвого. Жодного трупа. Жодного небіжчика. Жодного покійника. Жодної згубленої душі… Ой, це я щось захопився.
«оббитих чимось дорогоцінним дверей»
А чим це дорогоцінним двері можна ОББИТИ? Золоті візерунки цвяхами поприбивати? Чи коштовне каміння?.. Скоріш, двері оздоблені дорогоцінностями, або прикрашені.
«- перенесіть його на ліжко, бо ж простудиться іще.»
Застудиться.
«відчуваючи себе лишнім»
Зайвим.
«Вже й летіти би пора.»
Летіти час.

І т.п.

Висновок: викинути перші вісім сторінок, позбавитись русизмів, вилікувати Аті від інфантильності – і вийде непоганий сценарій фантастичної комедії.

27. Сонечкова сім’я

Інфантильна швидкоговірка про зірочки.
«Хтось придумав слово ЖИТТЯ, але нікому було комусь знати, що то таке, – тоді розмовляли поміж собою зорі й у космосі був страшенний хаос.»
І там от у хаосі жили різні зірки – і великі зорищі і маленькі зіронечки. Були там татка-зірки, мамки-зорі та дитятки-зореньки. Одні собі гралися, інші за ними наглядали, по сузір’ям розставляли та в різні кольори розфарбовували. Ще деякі зірки бешкетували, але головна зірка їх за те покарала. А декотрі подалися тинятись в інші галактики, ну то нічого, аби не пустували. І все це – без єдиного абзацу або діалогу. Така собі абабагаламага на сторінку.
Мабуть, цей твір призначений для того, щоб допомогти діткам запам’ятати назви планет Сонячної системи – вони тут згадуються усі, причому ретельно описаний порядок слідування. Отож, як вправа з астрономії для дошкільнят – цілком непогано. Але як витвір художньої літератури…
До речі, а як все це пов’язано з тематикою конкурсу?..

28. Берегиня

І завершує огляд оповідання про те, як бійці УПА за підтримки лісовика та гірської чаклунки Берегині побили клятих москалів.
1948 рік, Червона армія проводить операцію зі знищення Карпатського підпілля, бійці УПА захищаються, напружуючи рештки сил, як раптом втручаються лісовик та чаклунка і змушують нападників рятуватись втечею. За цією драмою спостерігають із гір душі загиблих героїв усіх війн ще з часів Данила Галицького, але не втручаються, бо не прийшов ще час.
Ідея патріотизму, який єднає живих і мертвих, воїнів і чаклунів, людей і сили природи — красива ідея, варта поваги. Також слід зазначити і непогані історичні знання автора (наприкінці оповідання навіть наведені історичні довідки).
Проте наївність і простота тексту зводить нанівець гарний задум. Герої-партизани — хороші, але їх мало. Комісари злі та погані, але їх сила силенна. Героям, звісно, доводиться скрутно, але їм допомагають чарівні сили (бо герої — хороші, дивись вище), і загарбники отримують по заслузі (тому що добро завжди перемагає зло). Пробачте, але як на історичний твір (навіть альтернативно-історичний) це аж занадто картонно! Партизани — живі люди із, перепрошую, характерами, особистими рисами, навіть вадами. Вони іноді розмовляють один з одним (чого в тексті не спостерігається), про щось іноді думають, окрім війни. А червоноармійці, в свою чергу, - не безликі легіони пітьми, не імперські штурмовики в чорних шоломах, а, скажімо, Саша, Коля та Василь, які ще в 43-му разом Київ звільняли, потім до Берліну дійшли...
Ну а як на фентезійний текст, це оповідання доволі мляве. Чарівні особи, як і люди, також позбавлені рис характеру (за винятком патріотизму, звісно), і являють собою стандартний набір персоналій. Їх дії фактично обмежуються тим, що лісовик у подобі ведмедя налякав комісара. Душа читача (принаймні у моїй особі) прагнула тут або несподіванки (ну, наприклад, на боці КГБ-істів теж чарівник винайшовся), або хоча б яскравої бійки. Натомість є, по факту, лише декларація авторської ідеї:
“- Це лицарі України... Коли прийде час вирішального бою, прийде Посланець, скропить кров’ю добровільної жертви рунний камінь, і всі, хто загинув в боротьбі за волю України”
А оскільки вирішальний час ще не прийшов, то нічого такого і не сталось, тільки лісовик трохи пожартував.

Мова викликає різнорідні відчуття. З одного боку, є колоритні й вишукані речення:
“Ночі в липні вже не такі короткі, як червневі, але не встиг хлопець склепити очей, як зазоріло, гострі скалки зірок зблідли, кутаючись у передсвітанкову імлу.”
З іншого боку, трапляється і таке:
“...кулі наче всотались у буру шерсть, не завдавши шкоди хазяїнові лісу. Наступна куля ввійшла звірові в око, але шкоди не завдала. Погляди двох звірів перехрестилися, і двоногий не витримав.”
Тавтології та стилістичні незграбності.
До того ж, чомусь прізвиська героїв автор бере в лапки: “Крук”, “Дід”, “Барило” - ніби це марки автомобілів.

Отож, недоліків ціла низка.

Опції перегляду коментаря

Виберіть бажаний спосіб відображення коментарів і натисніть "Зберегти налаштування", щоб активувати ваші зміни.

А чому не має рецензій від

А чому не має рецензій від інших суддів? Дуже цікаво було б побачити.

Покищо ніхто з суддів не зголосився написати рецензію. Будемо сподіватися, що вони знайдуть час і висловлять свою думку.

Написати новий коментар